Глава 21: Дари нового світу

Головний офіс холдингу «Гізу Проджектс». Ріо-де-Жанейро, Бразилія.

11 липня 2120 року. 19:25 за місцевим часом (22:25 за Гринвічем).

Кабінет Рікардо Гізу розташувався на 126 поверсі найновішого офісного центру «АйТі Плаза» в центрі Ріо. Це була точна копія кабінету в маєтку Рікардо. Мільярдер стояв коло панорамного вікна з товстим загартованим склом, здатним зупинити кулю великого калібру. Починаючи з певного щабля, вхопити таку кулю вже не є чимось неймовірним. Вбраний у своєму фірмовому стилі – темний костюм і світла сорочка без краватки з розстібнутими верхніми ґудзиками – Гізу дивився, як жваво совають вулицями, випромінюючи вогники фар, потоки різного транспорту. Цей рух нагадував рух крові кровоносними судинами. Він підкорявся певній логіці, був цілеспрямованим і передбачуваним. Там, унизу, втомленим і роздратованим людям могло здаватися, що вони безцільно тягнуться нескінченним дорожнім затором. Вони могли проклинати себе й інших за те, що обрали саме цю дорогу в цей час, і щиро вважати себе найбільш стражденними на Землі. Та звідсіля, з вершини, можна оцінити значно ширшу перспективу.

Це заледве не перша мудрість, що її осягнув Рікардо. Люди обожнювали плекати кожен свою драму. Та насправді ці «драми» були схожі одна на одну, банальні й нецікаві, як мильні опери. Лібералізм був останньою великою релігією людства. Однак романтичне уявлення лібералів про унікальну цінність кожного індивіда розбивалось об той беззаперечний факт, що більшістю цих індивідів були тупі, нудні й нічим не унікальні. Схожим чином і віра католиків розбилась об численні нестиковки й парадокси, які містила Біблія. Авжеж, цю проблему можна було легко вирішити, вдавшись до софістики, в якій ліберали вправлялись останні два століття, а християни – тисячоліття. Та Рікардо волів бути з собою відвертим і приберегти брехню та маніпуляції для інших. Люди – це лише ресурс, що заслуговує уваги лише тією мірою, якою цей ресурс дає користь. Таке ставлення розставляло все на свої місця. Багато в чому саме завдяки цій філософії Рікардо опинився там, де він є.

За його спиною, на дисплеї, що мерехтів у повітрі, можна було побачити його батька. Рікардо увімкнув запис знаменитої промови Альберто Гізу на Даоському економічному форумі в 2072-му.

– Єдине, що останні сто років стримувало людство від вкладення значних ресурсів у космічні проєкти – це брак їхньої передбачуваної інвестиційної привабливості, – захоплено розповідав Альберто. Він усміхався слухачам, чия увага була прикута до кожного жесту оратора. – Давайте будемо чесними. Ми живемо у прагматичному капіталістичному світі, в якому більшість із нас прагне не просто розбагатіти, а ще й досягти цього з малими ризиками. Більше немає «холодної війни», якою наддержави прагнули довести одна одній свою вищість. А заодно – протестувати військові розробки, вкладаючи шалений ресурс у збиткові пафосні проєкти. Нема більше тоталітарних режимів, які могли відібрати ресурс у народу і спрямувати його на ті проєкти, аби потішити его деспотичного вождя чи партії. Наш світ – це господарства, корпорації, банки та інвестиційні фонди. Ми не вкладаємо в космос, тому що зараз це означає вкластись у мрію. Купити симпатичну дурничку. А це – не найвигідніше вкладання. Адже так було з марсіанською програмою, згодні? Це було вражаюче, Ілон Маск назавжди увійшов в історію. Однак, якщо бути чесним, це було зовсім нерентабельним. Що ми, по суті, створили, вклавши в це кілька трильйонів криптокредитів у сучасних грошах? Передову науково-дослідницьку базу, чия діяльність поки не має явної комерційної цінності. А ще – туристичний об’єкт для багатих, що окупить себе років за триста. Та й по всьому. Чи було б вигідніше вкластись у термоядерну енергетику, виробництво аеротранспорту чи навіть у перспективне сільське господарство? Чорт забирай, звісно ж так! «То якого дідька ми вгробили стільки грошей на чортовому Марсі?!» спитав прагматичний парубок із штату Уттар-Прадеш. Й він має рацію!

Багато хто зі слухачів засміявся і зааплодував, та сяючий Альберто, немов диригент, м’яко зупинив їх порухом руки.

– Я хочу сказати одну просту річ. Щойно ми зрозуміємо, що освоєння Всесвіту за межами нашої Землі – це необхідно й вигідно; щойно відчуємо, що ми приречені на деградацію й вимирання, лишаючись замкненими в нашому рідному світі; щойно ми усвідомимо, що інвестиції в міжзоряну експансію повернуться сторицею – не до нас, то до наших нащадків – від цієї миті космічні проєкти почнуть розвиватися небаченими досі темпами. І проєкт «Терра Нова» – це перший проєкт, що претендує на принесення реальної вигоди!..

Рікардо всміхнувся. Порухом пальців він приглушив звук, дозволивши батькові завершити промову, яку Рікардо однаково знав напам’ять, у тиші.

– Нещодавно кілька разів проглядав ці записи, аби нагадати собі, з чого все починалося, – мовив Рікардо. – Це мотивує – розуміння, що я продовжую справу батька. Реабілітую його як візіонера, яким він далебі був.

Його слова потонули в тиші, що стояла в кабінеті. Втім, вони й не потребували відповіді.

– Адже ви знали мого батька, чи не так? – спитав він свого гостя.

– На жаль, не довелося – відповів голос із глибини кабінету.

«Він народився у 2070-му. В рік смерті батька він був ще студентом» – пронісся в голові Рікардо чутний йому одному коментар його персонального штучного інтелекту, під’єднаного до його нейромережі. Гізу немовби чув власні думки. Лише вкрай тонкі розбіжності, що насилу піддавались опису, давали змогу відрізнити синтетичний внутрішній голос від природнього.