Глава 20: У грязюці й на Олімпі

Дорогою з Алкантари в Сан-Луїс. Штат Мараньян, Бразилія.

11 липня 2120 року. 10:40 за місцевим часом (13:40 за Гринвічем).

В автівці, де їхали четверо бійців із компанії «Майлстоун», було напрочуд тихо. Зовсім не так, як воно зазвичай, коли четверо рівних за рангом і добре знайомих співслужбовців зостаються наодинці без нагляду начальства.

Серед людей, які практикували нейрозлиття, таке мовчання не була рідкість. Думки й емоції одне одного вони однаково розуміли надто добре – в тому сирому, неприборкано-тваринному вигляді, який ці думки приймають у найгарячіші хвилини бою, у миті ходіння між життям і смертю. Не те щоб таких хвилин було багато, проте в пам’яті вони зачіплялися назавжди. Це давало змогу зрозуміти одне про одного значно більше, ніж сотня відповідей на сотню запитань.

Паоло Герреро відкинувся на спинку крісла та з сумом проглядав старий відеозапис із соціальної мережі його коханої Віоли. Він їздив до неї в Порту за кожної можливості вхопити відпустку. Щойно відпрацювавши контракт, збирався їй освідчуватися. Зароблених грошей мало б якраз вистачити, аби зіграти весілля та зробити перший внесок за будинок – доволі просторий, щоб жити там із двома-трьома дітьми, які входили у плани Паоло. Ця мрія здавалася такою близькою! Ну а тепер… тепер Герреро, як і їх усіх, розшукував Інтерпол. Ступити на португальську землю, попри близькі зв’язки тамтешньої влади з Бразилією, для нього дорівнювало би арешту. Ще гірше те, що Віолі та її вельми консервативній сім’ї, це було прекрасно відомо. Навряд чи це збіг, що ані за час ув’язнення у Клерво, ані після звільнення, Віола жодного разу не вийшла з ним на зв'язок.

– От лайно, – виголосив спільну думку Ленні Картер. – Повірити не можу! Скільки ж років ми не шкодували животів на службі в Дядечка Сема! А тепер виходить, що ми – мало не вороги нації! І нам, американцям, загрожує вдома тюрма! Курва! З якого дідька?! Ми чесно працювали за контрактом у законній компанії, виконували накази начальства! Які до нас можуть бути питання?!

– Вляпались ми, Ленні, – похмуро мовив Герреро. Він відірвався від відео, де його дівчина, яка так і не стала нареченою, весело сміється й бігає берегом океану боса у прозорому парео. – Вляпались по своїй дурості. Хотіли заробити грошви? Будь ласка, заробили.

– Треба думати, що з цим усім робити, – занепокоєно пробурмотів Ленні.

– Раніше треба було думати, – песимістично відповів Паоло. Перегляд відео, що нагадало про мрію, яка стрімко вислизає, змусив його сердитися і бідкатися. – Ми тепер, вкупі з Фордом, належимо цьому бразильцю із тельбухами. Зостанемося без його захисту – все, нам торба. Тож робитимемо, що він каже, й не пискнемо. Зараз-он куди, по вашому, ми їдемо? В чортову телестудію, де танцюватимемо під дудку начальства, зариваючи себе ще глибше в яму. Ту саму, що в ній уже сидимо. Замкнене коло – ось як це називається.

– А ви чого мовчите? – поцікавився Картер у решти.

– А що нам казати? – знизав плечима Арні. Він не поділяв їхнього занепокоєння та з цікавістю роздивлявся бразильські ландшафти. – Ви й без нас патякаєте більше, ніж треба.

– Тобто тебе зовсім не сіпає, що ти тепер не зможеш навіть провідати своїх старих у Маямі? – напустився на нього Герреро. – А може їх скоро ФБР заарештує!

– Мої батьки в житті й комашини не скривдили, – спокійно відповів Діпвелл. – Та і я не зробив нічого поганого. Моє сумління чисте.

– Та кого гребе твоє сумління?! Це політика, довбню!

– Тільки не вдавай, що тямиш щось у політиці, – смикнула його Герта. – Назвався солдатом, то й поводься як солдат. Не бідкайся.

Вебер була не в гуморі, й усі вони здогадувалися про причину. Як і багато тих, хто служив у спецназі європейських країн, вона мала австрійську біонічну селезінку «Фальц». Чудова штука, здатна екстрено змінювати деякі властивості крові, прискорюючи затягування ран у кілька разів і зменшуючи крововтрату десь на 60%. На жаль, вона давала не до кінця вивчену побічку у вигляді прискореного утворення в нирках щільних конкрементів. Герті доводилося раз на тиждень вдаватися до малоприємної процедури. Кілька ізраїльських мікрозондів вводили через її уретру, ті проникали сечоводами у нирки та за допомогою мікровибухів розколювали каміння на уламки, яким ще належало вийти з організму. Здається, сьогодні був саме цей день тижня.

Ніхто не підштрикував її, навіть по-доброму, бо всім довелося переживати щось схоже. Кістки Герреро укріплювало синтетичне мікроволокно британської корпорації «Chrome», яке зменшувало ймовірність переломів і тріщин у кілька разів. Утім, він страждав від підвищеного згортання крові, через що його організм перетворився у справжню фабрику з виробництва тромбів. Картера щороку розбивав частковий параліч через відторгнення акселератора м’язового каркасу «Дзьондзя Модс», який давав йому змогу робити спринти зі швидкістю 45 км/год. Діпвелл заробив собі потужну побічку центральної нервової системи. Її перевантажили та дезорієнтували часті нейрозлиття і перегрів нейропроцесора постійними тренуваннями. Він не любив говорити про цю проблему – хто взагалі любить говорити про передчасну еяколяцію?

Такі історії були в кожного ветерана. Сучасні бійці часто не були детально обізнані про свої імпланти та препарати, які приймали. Багато з того становило воєнну чи комерційну таємницею. А решту все одно не зрозумієш без технічної чи медичної освіти. Уряди або корпорації, на які вони працювали, гарантували їм безоплатне техобслуговування всієї цієї коштовної начинки та страхування у разі неполадок. На більше боєць не розраховував.