Глава 17: Почуття та мрії

Поселення Алкантара, штат Мараньян, Бразилія.

10 липня 2120 року. 21:40 за місцевим часом (00:40 за Гринвічем).

Фірмовий безпілотний аеромобіль – такий самий, як той, що доправив їх із Марією з аеродрому до штаб-квартири «Терра Нова» – висадив Сашу біля порогу виділеного їй доладного таунхаусу на один поверх. Будівля розташувалася на терасі мальовничого селища на березі Південної Атлантики. Цілодобове службове аеротаксі було доступне Саші відтоді, як вона заповнила і скріпила своїм електронним підписом формуляри, що зробили її заступником керівника напряму аеронавтики й астронавтики сектору космічної інженерії (ще ніколи в неї не було посади зі стількох літер). Саша так стомилася, що лише пробіглася рядками пропозиції про працевлаштування, яку приймала. Відзначила тільки, що цифри в ній цілком пристойні. В RPS, з усіма надбавками за шкідливу та небезпечну роботу в космосі, вона заробляла лише трошки більше, а нестабільний дохід від власного бізнесу до цих цифр часто не дотягував. Однак її думки в той момент сновигали дуже далеко від фінансових питань.

Нічне освітлення і фонова музика з її плейлиста ввімкнулись автоматично, щойно вона відчинила замок, після того як притиснула до сканера свій палець, ввела персональний код доступу і дозволила камері зафіксувати свій лицьовий паттерн. У коридорі стояли дві дорожні валізи й невеликий штабель із речами – всі її пожитки в Паксе. Повітря всередині було добре зволожене й насичене озоном, як вона полюбляла.

– Ласкаво просимо додому, докторко Тернер, – почула вона у вушних раковинах приємний синтетичний жіночий голос. – Я – «Афіна», центральний штучний інтелект компанії «Терра Нова». З цієї миті я у вашому розпорядженні завжди і всюди, де доступні телекомунікації. Згідно з умовами підписаного вами контракту, я замінила всі ваші ВІ-модулі й тепер виконуватиму їхні функції.

Той факт, що просунутий корпоративний штучін вартістю сотні мільйонів криптокредитів, виконуватиме рутинні дії типу управління домашньою електронікою чи її акаунтами в різних застосунках, міг навести на думку про марнотратство. Однак Саша знала, що квантовий комп’ютер, який є ядром «Афіни», міг легко виконувати мільярди процесів водночас.

Сприйняття штучінів як неподільних одиниць було не більш ніж примхою людського мозку. Той із властивим йому антропоморфним мисленням уперто бажав розглядати все, що має людський голос, як певний віддалений аналог особистості. Та насправді штучін був сукупністю багатьох віртуальних сутностей. Вони могли виконувати свої завдання разом чи окремо, а могли й бути зовсім непов’язаними одне з одним.

Те, що часточка «Афіни» організовуватиме поповнення продуктів у холодильнику Саші й допомагатиме їй у навігації Алкантарою, не завадить іншим часточкам «Афіни» тієї ж секунди адмініструвати якусь надважливу нейроконференцію за розпорядженням докторки Мейєр і проводити надскладні математичні обчислення для проєкту.

– Чи бажаєте ви, аби я виступила гідом вашою оселею й допомогла з облаштуванням? Чи ви бажаєте одразу перейти до питань проєкту?

– Поки нічого не потрібно. Просто розвантаж мою нейромережу і дай мені отямитись, – буркнула Саша, проходячи далі своїм житлом і на ходу стягуючи з себе одяг.

– Як скажете, докторко Тернер. Не турбуватиму вас. Зверніться до мене, якщо вам щось знадобиться.

Душ без обмежень по часу, з нормальним шампунем і гелем, без нагляду французької тюремщиці був саме тим, чого потребувала Саша тієї миті. В душовій кабіні вона простояла довго. Насолоджувалася магічним відчуттям, як теплі потоки води обгортають її тіло, скидають з нього накопичену напругу. Тернер обрала собі життєвий шлях, що на ньому екстрим і екшн переважали над комфортом і затишком. У її житті було чимало періодів, коли вона могла хіба мріяти про таку розкіш як довготривалий теплий душ. Це навчило її отримувати від таких моментів максимум задоволення. Бо ж невідомо, що її чекає завтра. Вона вийшла з душу, обтерлась і, не вдягаючи халат, кинула на себе короткий погляд у дзеркалі. Звідти на неї дивилася тридцятидворічна жінка в розквіті сил, краси та здоров’я. В її тіло, головним чином у мозок, вбудували кібернетичні імпланти, без яких вона не змогла би зробити кар’єру у сфері, якій вирішила присвятити життя. Та зовні жоден з них не був помітний, хіба що нейропорт, якщо зазирнути за праве вухо.

Маючи 174 см і 61 кг вона не мала ані грама зайвої ваги, однак здавалося не худорлявою, а стрункою і спортивною. Мускулатура, яку вона підтримувала в тонусі не препаратами, а регулярними фізичними вправами та заняттями з муай-тай, не була гіпертрофована, як у культуристів. Тіло мало скоріше тренований та атлетичний, аніж тендітний і ніжний вигляд. Кубики черевного пресу, які вона заморочилася підкачати в юності, досі чіткими лініями виділялися під пласким животом. Груди другого розміру були підтягнуті та пружні. Круглі сідниці – такі ж підтягнуті, без натяку на целюліт, хоч зараз на рекламу фітнес-клубу. Смаглява шкіра не була такою ідеально оксамитовою та шовковистою, як у панянок, що викладали на догляд за нею тисячі кредитів на місяць, проте лишалася чистою, демонструючи здоровий спосіб життя. Коротка стрижка попелясто чорного волосся, зазвичай зачесаного навмисне недбало, та прямий, пронизливий і десь задерикуватий погляд темно-зелених очей робили її образ далеким від янгольського чи лялькового, ніби з викликом натякали: «так, я не подарунок».

Вписувалися в образ і її татуювання. Два химерні багатогранні ключики до невідомих дверей на одній зв’язці, з крилами, мов у янгола чи яскравого птаха – позаду на шиї. Хитросплетіння шестерень, важелів, труб і вентилів – на лівому передпліччі. Лускатий змій Уроборос, який ковтає власний хвіст – обвиває її ліву ногу від середини стегна до середини гомілки.