Глава 15: Доля проєкту на волосині

Багатостороння відеоконференція.

10 липня 2120 року. 22:00 за Гринвічем.

Кожен учасник цієї наради мав можливості для дистанційного нейрозв'язку. Та нейросередовище для цілей цього зібрання не підходило. Прокачаний нейрокомунікатор міг надати думкам, що передавав контрольований нейрозв'язок, тієї аудіовізуальної форми, якої вважав за потрібне. У цей час справжні почуття та емоції були приховані чи викривлені. Брехати, контрольовано обмінюючись думками, було навіть простіше, ніж словами, жестами й мімікою. Здебільшого через це до нейрозв'язку майже не вдавалися під час знайомств, серйозних перемовин чи важливих особистих бесід. А те, що відбувалося сьогодні, було, мабуть, усім тим водночас.

У відеоконференції брали участь тринадцятеро людей, що перебували в різних кінцях земної кулі. Ці люди були настільки поважні й зайняті, що зосередити увагу їх усіх одночасно в одному місці бодай на п’ять хвилин здавалося фантастикою. Між тим, і привід був винятковий.

Моніка Мейєр виступала в ролі президентки компанії. Всі решта – як члени формально ще не створеної, однак фактично вже діючої її спостережної ради. Серед них були діючий і потенційні акціонери, інвестори й державні діячі, від яких очікували підтримки проєкту.

Рікардо Гізу був такий же бездоганний і незворушний, як завжди. Його впевнений вигляд натякав, що нараду присвятять оспівуванню шалених успіхів. Між тим, кислий вираз обличь інших учасників відкинув би це припущення, якби навіть Мейєр не знала про його хибність від самого початку.

Жвавим і бадьорим здавався благопристойний смаглявий і доволі молодий чоловік у білосніжній арабській кандурі, Саїд ібн Мохаммед аль Мактум, старший син і спадкоємець еміра Дубая. Він також був головою Арабського інтернаціонального космічного агентства (AISA), відомого вкладенням нечуваних 129,2 мільярдів криптокредитів у розвиток інфраструктури Марса.

Усміхався й худорлявий моложавий японець, на вигляд десь 50-ти (а насправді – 69-ти) років у елегантному чорному смокінгу. Він сприймався б цілком пересічно, якби не чорні, як і його смокінг, біонічні очні яблука, на яких блистіли білі цятки зіниць і така ж синьо-чорна «шкіра» біонічної правої кисті. Зіниці міняли розмір за волею власника. Це був Іошинорі Хаторі, президент японської корпорації «Сайбрекс». Його інтереси зосереджувалися в галузі штучного інтелекту та нейротехнологій. Іошинорі й сам був достоту великою рибою, а його вплив змушував людей заплющувати очі на його одіозність. До того ж, він був ще й сином Мікайо Хаторі, голови сімейства, яке володіло найбільшою часткою в одному з великих японських кейрецу – «Фуджісан». Сім’я Хаторі була однією з найбагатших у Азії та світі.

Похмуро й невдоволено оглядався суворий чоловік слов’янської зовнішності з квадратним підборіддям і понурими кущистими бровами. Йому, вочевидь, було добре за п’ятдесят або під шістдесят – Геннадій Кожедуб, генеральний директор корпорації «Євразкосмос», яка контролювала космічну галузь Євразійської конфедерації, очолюваної Росією.

Вирізнялася серед решти бразилійка з яструбиним носом і гострим жвавим поглядом. Вона була б схожа на прудку торгівчиню чи найкрикливішу матусю на батьківських зборах, якби не представницьке вбрання. Довірливі бразильські виборці впізнавали в Сильвії Перес самих себе, й саме тому дозволили їй зайняти президентське крісло з програмою відверто популістського штибу. На щастя для виборців, президентка Перес виявилася все ж розумною державною діячкою, яка воліла давати громадянам те, що їм необхідно, а не те, що вони бажають.

«Сірою мишею» видавалася вдягнута в сірий діловий костюм невисока блондинка на вигляд років сорока, а насправді – куди більше. Лише ті, хто тямили в таких речах – а серед присутніх то були всі – могли оцінити достеменну вартість її зовні непретензійних аксесуарів. Її скромні манери заледве видавали, що жінка на ім’я Аманда належить до легендарного роду Рокфеллерів та є виконавчою директоркою венчурного фонду «Венрок ХXІІ», який спеціалізується на інвестиціях у передові технології.

– Часу в нас обмаль, тож нумо до справи, – почав нараду Гізу.

Він продовжував поводитись як господар «Терра Нови». Попри це, кермо влади тепер офіційно було в руках Мейєр, тоді як Гізу був усього лише акціонером. Та поки що він міг собі це дозволити.     

Станом на початок липня акціонерний капітал корпорації складав тридцять мільярдів криптокредитів. 60% акцій належали його холдингу «Гізу Проджектс». Ще 20% він передав уряду Бразилії в обмін на політичну підтримку, інфраструктуру Алкантари й обіцянку податкових пільг. Решта 20% належали приватним інвестиційним фондам і трастам. Через один із таких, зареєстрований на Барбадосі в червні цього року, невеликою часткою акцій володіла й сама Мейєр.

Вже зараз влада Рікардо над корпорацією не була безмежною. І навіть у такому усіченому вигляді їй судилося тривати недовго. Додаткові випуски акцій під вклади нових великих інвесторів розмиють його контрольний пакет. А позики на неймовірні суми, які потрібно буде залучити під проєкт, – з одним лише Банком Бразилії вели переговори про 20-мільярдну кредитну лінію – зроблять корпорацію залежною від кредиторів. Уже дуже скоро сімейство Гізу зуміє зберегти за собою одне-два місця у спостережній раді, квоту на призначення кількох членів правління, й на тому все. Тоді, якщо Мейєр примудриться зберегти за собою посаду президентки, він більше не буде над нею владний.

Поки що Моніка не поспішала демонструвати, хто тут бос. Харизма й репутація Рікардо були критично необхідні, аби залучити такі потрібні зараз інвестиції. Якщо все вигорить – наростити свій вплив і м’яко потіснити сімейство Гізу від управління проєктом вона встигне згодом. Якщо ж нічого не вийде, дуже скоро вона так чи інак втратить не лише вплив, а й роботу. А з нею, найімовірніше, і свободу. Надто добре вона знала своїх екс-колег, Вероніку Тейт і Джареда Мо, аби сподіватися, що «Оріон» заспокоїться, поки не кине її за ґрати.