Глава 14: Назад у гру

В’язниця Клерво, департамент Об, Шампань, Франція.

10 липня 2120 року. 14:15 за місцевим часом (12:15 за Гринвічем).

Саші ніколи й на думку не спадало, що вона потрапить у місце, де за останні 150 років закінчили життя більшість найвідоміших у Франції засуджених злочинців, серед яких і легендарний терорист Карлос Шакал. Втім, її утримували в жіночій секції зони максимальної безпеки, а та мало нагадувала про славетну історію в’язниці. Це був ультрасучасний комплекс, оснащений за останнім словом техніки. Його організували так, щоби втечу або ж завдання каліцтва собі чи іншим в’язні не сприймали як щось можливе. В тому числі в’язні до того шалені й відчайдушні, що тримати їх в інших місцях влада побоювалася.

В добу нейромереж безпека забезпечувалася просто. Штучний інтелект, який ніколи не дрімав, і працівники тюремної адміністрації, що його дублювали, контролювали всі аспекти життя в’язнів завдяки прямому зв’язку з їхніми нейромережами й тисячам камер, розставленим у кожному кутку в’язниці. Вони могли буквально «відключити», спричинивши параліч чи сон, будь-якого в’язня, що виявиться достатньо дурним, аби бешкетувати.  

Сашу помістили в ізольовану одиночну камеру. Спілкуватися зі співкамерниками можливості не було. Втім, Сашу те заледве засмучувало. Вона встигла з’ясувати, що її сусідкою ліворуч була скромна тиха художниця з Нанту, яка, як підозрювала поліція, вбила свою подругу, намалювала картину її кров’ю й виставила ту на виставку в галереї. Можна було не сумніватися, що тепер-бо картина достоту стане знаменитою. Камеру праворуч займала радикальна біоконсерваторка з руху «Чисте тіло», яку звинувачували в тому, що вона зі спільниками викрала й замучила до смерті кількох людей, виймаючи з їхніх тіл кібернетичні імпланти. В обвинувачення навряд чи виникнуть труднощі з доказуванням її вини, враховуючи що та опублікувала в Мережі відеозапис процесу, разом із маніфестом руху.

Європа ХХІІ століття була достатньо гуманним місцем, аби з кожним, кого затримали за підозрою навіть у найсерйознішому злочині, проте ще не засудили, поводилися пристойно та з повагою. Нейромережі повністю блокували, аби запобігти несанкціонованим контактам із зовнішнім світом. Не дозволяли й онейропрограми – стільки «чистих ночей» поспіль Тернер не мала, мабуть, зі шкільних років. Та враховуючи, що утримання під вартою було запобіжним заходом, а не покаранням, Саші без заперечень видавали паперові книги для читання, настільні ігри та дозволяли інші оффлайн-розваги. Також, можна було під контролем адміністрації продивлятися новини й контактувати з адвокатом так часто, як вона того забажає. Якщо на щось і доводилося жалітись, то хіба на кухню, до того прісну й несмачну, що цілі династії французьких кухарів мали б перевертатись у труні через творіння їхніх співвітчизників-нездар.

Того дня Саша здолала нудну книгу німецького астронома Конрада Анбауха «Сучасні роздуми про властивості й відмінності зірок», до якої раніше ніяк не доходили руки. Потім вона розважалася грою в «го» супроти віртуального інтелекту.

– Мадемуазель Тернер, до вас відвідувач. Будь ласка, підготуйтеся до виходу через п'ятнадцять хвилин, – безпристрасно-ввічливим жіночим голосом сповістив тюремний ШІ.

– Хто цього разу завітав?

– Ваш дядько.

Саша рідко бачила вуйка таким стурбованим. А Дюк Юфірті у свої шістдесят встиг побачити багато. Дядько був інтелігентним і благовидним чоловіком афроєвропейської зовнішності (в чомусь пішов у свого діда-бербера), схожим на легендарного американського актора початку минулого століття, Моргана Фрімена, хіба зі світлішою шкірою. На його чолі та щоках мало не завжди можна було побачити численні складки та зморшки, через які вуйко іноді скидався на підстаркуватого французького бульдога.

В дитинстві та юності Дюк практично замінив Саші батька. Мудрий і розсудливий інтелектуал, він схиляв до себе своєю м’якою добродушністю. Здатний переконати найпалкішого опонента, не вступаючи в конфлікт, він був ідеальним наставником для дівчинки-підлітка зі складним характером, яка не визнавала жодних авторитетів. Дивовижно, що його власний син – Сашин кузен Енді – виріс таким самозакоханим і пихатим гівнюком.

Тюремщиця провела Сашу до крісла для побачень, не знімаючи наручників. Саша б обурилася, якби не знала – багато хто в зоні максимальної безпеки Клерво позбавлений побачень зовсім, у наручниках чи без.

– Ти як? – спитав вуйко співчутливо.

– Тут на диво погано годують. Та вже точно краще, ніж у Судані.

– Кінчай блазнювати.

– А що ти хочеш від мене почути? Я поки провела тут лише місяць. Малувато, щоби впасти у відчай.

Вони говорили французькою, як було заведено між ними ще з Сашиного дитинства. Колись вона знала цю мову так само добре, як і англійську. Навіть думала нею. Як-не-як, після маминої смерті вона багато років прожила в будинку бабусі та дідуся на околицях Марселя й закінчила там початкову школу. За роки поневірянь світом англійська потіснила французьку на другий план. Та перебування у французькій в’язниці виявилося гарним приводом надолужити втрачене.

– Мені складно повірити, що моя небога втрапила у Клерво. Мені взагалі складно повірити у все, що відбувається.

– Знаю, Дюку, – зітхнула вона. – Мені теж. До речі, дякую тобі велике за адвоката. Він пристойний. Із задоволенням слухала сьогодні в новинах, як він цокоче.