Глава 13: Роздуми пішака

Гостьовий будиночок маєтку Гізу, передмістя Ріо-де-Жанейро, Бразилія.

13 червня 2120 року. 06:05 за місцевим часом (09:05 за Гринвічем).

Джил зрозуміла, що її мозок ось-ось вибухне, й від’єдналася від прямого етеру, зменшивши швидко зростаючу аудиторію трансляції з 14,76 млн людей на одного глядача. «Мені треба сигарета, й не одна. Випивка теж не завадить» – вирішила вона. Та замість цього вона дістала свої джапа-мала, що їх майже не торкалася багато років, і, прикривши очі, почала самовіддано читати мантри. До цієї практики її привчали з дитинства. Та дорослою вона легковажно її закинула, зійшовши зі шляху карма-марга. Зараз це подіяло, мов бальзам на душу. Через п'ятнадцять хвилин, дбайливо й поважно погладивши чотки зі священного дерева туласі, Джил зрозуміла, що почувається краще. 

Курити, втім, однаково хотілося.

– У що ж ти влізла, Сашо, і втягнула нас усіх? – пробурмотіла вона вголос, виходячи на веранду й закурюючи.

Думка про знайдену десь планету, де колись зможуть жити люди, звісно, вражала. Та все ж ця думка чіпляла Джил за живе не більше, ніж, наприклад, новина про чергове відкриття у вивченні елементарних часток, яке зробили фізики на одному з андронних колайдерів. Вчені полюбляли підносити все, що вони роблять у своїх лабораторіях, як щось дуже важливе. Джил знала це не з чуток, адже їй, медикині за освітою, свого часу доводилося стикатися з наукою. Та тверезо мислячим людям було мало діла до далеких і високих матерій, що не змінюють якість їхнього життя. Куди більше, ніж сенсація про відкриття якоїсь там сраної планети, Джил турбували ближчі до Землі новини. Як, наприклад, те, що вона – маленька людинка без шеляга за душею та без впливових знайомих – вгодила в самісінький епіцентр грандіозного протистояння між сильними цього світу. Де її можуть перемолоти, мов зернятко на млині, й оком не повести. Про те, що її найкраща подруга, яка, втягнувши її в цю історію, не перестала від цього бути подругою, сидить зараз у французькій в’язниці, разом зі своїм колишнім і нинішнім бойфрендами.

Докуривши електронну сигарету і вставивши нову капсулу, Джил не втрималась і ввімкнула прямий етер «Інфосайкл». З найперших кадрів стало зрозуміло, що у студії вже дуже гаряче. В об’єктиві камери розмахувала руками гламурна ділова тітка. В ній з першого погляду вгадувався один із тих крючкотворців – юристів, фінансистів чи інвестбанкірів – чиї послуги за одну годину коштують дорожче за середній дохід Джил за кілька місяців, а може й років. «Вероніка Тейт, віце-президент корпорації «Оріон» із юридичних і фінансових питань» – свідчила підказка внизу екрану, пояснюючи, чому на обличчі цієї пафосної аристократичної блондинки читається такий праведний гнів.

– …неймовірне нахабство й самовпевненість! – мовила вона. – Пані та панове, та одразу ж помітно, що цей Рікардо Гізу – аферист! Він не може відповісти по суті на жоднісіньке питання щодо нашої інтелектуальної власності з тієї простої причини, що він просто вкрав її, разом зі своїми спільниками! І це ясно, мов божий день! Корпорація «Оріон» придбала власність збанкрутілої «Терра Нови» цілком законно! Це підтвердить будь-який більш-менш грамотний і незаангажований юрист! Мова про події 28-річної давності! Де Гізу був усі ці роки зі своїми претензіями?! Подумайте самі! Не треба бути Шерлоком Холмсом, аби розкрити цю не надто вже і складну змову. Мейєр, отримавши в силу своїх посадових обов’язків доступ до інформації щодо проєкту «Піонер», не впоралася зі своїми швидкозростаючими апетитами! Вона не забажала вдовольнитися своєю й без того відповідальною й чудово оплачуваною роботою, а обрала почати свою гру! Знаючи, вочевидь, що її старий друзяка Домінік Купер і їхня покійна спільна колега Ліанна Юфірті ще 28 років тому викрали коди доступу до «Ліама», вона запропонувала Куперу утнути разом грандіозну аферу! Для неї вони потребували грошей і політичного прикриття – ось вони і звернулись до Гізу! Та як бути з тим, що незаконність і кричуща аморальність їхніх дій стане очевидним для всього світу?! Дуже просто – висунути якісь абсурдні звинувачення на адресу законного власника поцупленої ними власності. Викрадення, катування, вбивства – Господи, та невже хтось справді вірить, що в ХХІІ столітті топові корпорації ведуть бізнес саме так?! Ви дійсно можете собі уявити, як я віддаю наказ якимось громилам викрасти людину?!

– Вероніко, але ж ви не станете заперечувати, що корпорація «Оріон» дійсно дуже мало причетна до успіху проєкту «Піонер»? – вступив у діалог ведучий. – Адже є велика частина правди в тому, що корпорація, за великим рахунком, лише збагатилася на тяжкому становищі «Терра Нови» й на безпідставному, як ми зараз бачимо, розчаруванні інвесторів цієї компанії…

– Я вас благаю! В цьому нема й дещиці правди! Гізу прагне здаватися таким собі ідейним хлопцем, який протистоїть нам, безпринципним ділкам. Та це цинічне лицемірство! «Піонер» був комерційним проєктом із самого початку. «Терра Нова» вела в 70-тих украй агресивну маркетингову кампанію. Таку жодна компанія, яка притримувалася ділової етики, ніколи б собі не дозволила. Подивіться їхні відеоролики, почитайте рекламні проспекти тих часів! Вони обманювали людей, обіцяючи їм, що їхній проєкт окупиться, та нечувані дивіденди. Хоча насправді проєкт мав суто наукову цінність і був зовсім безнадійним з комерційної точки зору. Будь-який якісний і неупереджений ШІ-аналіз це покаже.

– Але ж інвестори вірили у проєкт до подій 2092-го.

– Переривання зв'язку з «Піонером» у 2092-му було переламним моментом, який багатьом інвесторам відкрив очі. Однак навіть якби цього не сталося тоді, це сталося б рано чи пізно. Навіть якби проєкт розвивався так, що й голки не підточиш, однаково ані сьогодні, ані у 2130-му, ані у 2150-му жоден із інвесторів не отримав би ані копійчини дивідендів. Позиціонувати пожертвування на цілковито збитковий науково-дослідницький проєкт як нібито вдалу інвестицію – це було кричуще неетично, ба навіть незаконно. «Терра Нова» справедливо поплатилася за це банкрутством і звинуваченнями в шахрайстві. А все, що зробив «Оріон», придбавши ключові активи «Терра Нови» у процесі банкрутства, – це дозволив розгніваним обманутим інвесторам отримати назад хоча б частину своїх вкладів. Якщо ви прочитаєте заголовки новин 2093-2094 років, то впевнитесь, що ніхто на називав нас тоді «здирниками, що скупили активи за безцінь». Навпаки, численні біржові аналітики тоді дивувалися, навіщо ми взагалі придбаваємо такий неліквід. Наші акції, до слова, тоді відчутно просіли. Це було ризиковане й не надто рентабельне вкладення.