Глава 12: Інфонапалм

Студія інформаційного хабу «Ноосфера». Ріо-де-Жанейро, Бразилія.

13 червня 2120 року. 05:30 за місцевим часом (08:30 за Гринвічем).

Слова про викрадення старого, промовлені наживо, не були чимось пересічним. Бігло проглянувши лічильник аудиторії, Барбара Мендез упевнилася, що та підскочила до 5,17 млн. Густаву да Сілва за кадром мав все ще збентежений вигляд, проте не настільки сердитий і розгніваний, як напочатку програми. Він мав відмінне чуття, й воно підказало – цей випуск «Ноосфери» глядачі запам’ятають надовго й навряд чи опісля відпишуться від каналу.

Мауріціо Батіста, чиї консервативні погляди й обережний підхід до сприйняття інформації різко контрастували зі словами про викрадення, запитав:

– Чому ви впевнені, що ці люди мають якийсь стосунок до «Оріону»?

– Поміркуйте самі, – знизав плечима Домінік. – Кому ще потрібен одинокий старий? Якщо ви думаєте, що я дуже заможний – можу надати дані з мого банку й пенсійного фонду, ви зрозумієте, що викрадати мене заради вимагання викупу точно б ніхто не став. Та й не роблять зараз такого, на дворі вже ХХІІ століття. Ні, цим людям були потрібні дані щодо проєкту «Піонер» і нічого більше. Хто ще міг вважати, що я володію цими даними, та знати, що вони мають цінність? Лише той, хто обізнаний про долю проєкту «Піонер» і збирається отримати з нього вигоду. На той момент про це знали лише керівники цієї корпорації-монстра, яку ви чомусь вважаєте зразком моралі й доброчесності. Я ж, стикнувшись із ними вперше ще 28 років тому, притримуюся зовсім іншої думки про них. І навіть я не очікував такого.

– Вони казали, що працюють на «Оріон»? – не вгавав Батіста.

– Бейджів з іменами й посадами в них не було. Але хто ще це міг бути? Саша Тернер відкрито заявила, мовляв, ми розуміємо, що вони працюють на «Оріон» і збрехала їм, нібито ми сповістили когось про небезпеку, що нам загрожує з боку корпорації. Ці люди не стали нічого заперечувати. Та Сашин блеф їх не обдурив. Вони стежили за нами й достоту знали, що ми нікого не встигли попередити. Як мені здалося, викрадачі не переживали, що ми їх викрили, тому що не збиралися відпускати нас живими.

Моніка поглянула на Домініка з симпатією. Попри її серйозні побоювання, Купер тримався прекрасно. Говорив спокійно, чітко і зважено, навіть зумів цілком доречно зіронізувати про бейджі. По обличчях репортерів було видно, що хоч вони, певно, й досі вважають версію про причетність «Оріону» до викрадення неправдоподібною, слова Купера змусили багатьох засумніватися.

– Про які ще «дані» йдеться? – запитав Батіста.

Цього разу взявся відповісти Гізу, який до цього уважно наглядав за дійством, немов капітан, що стежить з місточка, як метушяться матроси.

– Таємниці тут вже нема. Мова, передусім, про ключі доступу до високорозвиненого штучіна під назвою «Ліам». Він керує всіма системами космічного корабля «Піонер» та іншою технікою на його борту. Тією самою, що зараз перебуває в системі Тау Кита, на планеті, що її ми з вами, пані та панове, сміливо можемо називати Землею-2.

– Тобто, це коди, за допомогою яких можна віддавати команди цьому «Ліаму»? – уточнила Барбара Мендез.

– Так, – підтвердив Рікардо.

– Ви хочете сказати, що викрадачі думали, ніби доктор Купер володіє цими кодами? – здивовано перепитав Батіста. – І це?..

– І це було дійсно так, – кивнув Гізу.

Його слова викликали справжню бурю. Слово вирвала мексиканська блогерка Кассандра Санчез, яка нагадувала стурбовану квочку-домогосподарку з передмістя з п’ятьма дітьми, хоча насправді була доволі серйозною журналісткою-розслідувачкою й висвітлювала гострі політичні та економічні теми.

– І ви намагаєтеся переконати всіх, що Купер володів ними законно?! Ви що, за ідіотів людей тримаєте?!

– Сеньйоро Санчез, дочекайтеся вашої черги! – обурилася ведуча.

– Має ж це хтось сказати, коли вже ти, Барбаро, боїшся бути об’єктивною перед власником телеканалу! Це дуже складна й дорога комп’ютерна програма, розроблена за кошти інвесторів «Терра Нови»! Це не була його персональна власність!

– Я вже казала, що це питання спірне! – відізвалася Мейєр. – Хай там що, я геть не зрозуміла тон вашого питання, міс Санчез. Ви вважаєте, що якби навіть претензії «Оріону» були обґрунтованими, то це виправдовує викрадення?!

– Я журналістка. Я тут, щоб ставити питання, а не відповідати на ваші!

– Пані, панове, прошу вас! – не без зусиль заспокоїла розворушений вулик репортерів Барбара Мендез. – Давайте дозволимо доктору Куперу закінчити розповідь, а потім поставимо питання.

Домінік глибоко зітхнув, перш ніж продовжити.

– Я вже майже все вам розказав. Сеньйор Гізу сказав правду. Цим людям були потрібні коди доступу до «Ліама». Хто міг бажати заволодіти ними так сильно, що не погребував викраденням, – судити вам. Ці люди пішли навіть далі, коли зрозуміли, що я старий, хворий і що з мене небезпечно вилучати інформацію за допомогою нейрохакінгу й різних хімікатів. Вони пригрозили на моїх очах катувати Сашу та двох її друзів, що випадково потрапили їм до рук, якщо я не віддам коди добровільно. Вони пообіцяли, що, для початку, відтинатимуть пальці Сашиній подрузі, Джил – бідолашній дівчинці Сашиного віку, яка зовсім ні в чому не винна.