Глава 7: Несподівані покровителі

Околиці Ріо-де-Жанейро, Бразилія.

12 червня 2120 року. 20:00 за місцевим часом (22:00 за Гринвічем).

Маєтків такого штибу Саша на власні очі ще не бачила. Вона ніколи не розуміла тієї дивної форми мисленнєвої мастурбації, властивої сотням мільйонів людей, які жадібно стежили в соціальних мережах і світських хроніках за розкішним життям знаменитостей і мільярдерів. Життям, яке їм самим ніколи не світило вже хоча б тому, що вільний час вони витрачають, сидячи на дивані й заздрісно обсмоктуючи селебрітіз.

Маєток розташувався в передмісті Ріо, де будувалися лише заможні люди. Однак навіть серед довколишніх особняків він вирізнявся достоту величезною територією та виразним ландшафтним дизайном. Посадковий майданчик бовванів крихітною чорною плямкою на тлі ідеально вистрижених газонів, взірцевих полів для гольфу, широких тінистих алей зі скульптурами, фонтанами та штучними ставками.

«Ким би не був власник, він мені вже не подобається» – подумала Тернер неприязно, розглядаючи цей пам’ятник безмірному людському его.

У сім’ї Юфірті, головним чином завдяки дядькові Дюку, який все життя працював у системі ООН, і діду Емілю – войовничому соціалісту – часто-густо підіймалися питання нерівності й несправедливості у розподілі світових доходів.

Експерти прогнозували, що бідність переможуть до кінця ХХІ століття. Та цього так і не сталося. Наприкінці цього століття ситуація місцями навіть погіршилася. Це був наслідок роботизації та розвитку штучного інтелекту, які знищили багато професій і знизили попит на людську працю.

В розвинутих державах, які могли дозволити собі виплачувати безробітним громадянам більш-менш гідний гарантований мінімальний дохід, цю проблему розглядали як соціально-психологічну. Там основним викликом для урядів і громадської спільноти було навчити мільйони людей, які втратили роботу й відчували себе непотрібними, знайти своє місце у творчості, здоровому дозвіллі й активній соціалізації. Однак для найменш розвинутих країн це був серйозний економічний виклик, який загрожував нестабільністю та злиденністю. Й міжнародна спільнота не докладала, на думку багатьох, включно з Сашою, достатньо зусиль, аби допомогти їм.

Під час роботи в МАГАТЕ Саша надивилася на власні очі, як виживають люди в Судані, Нігерії, Танзанії та в інших неблагополучних куточках планети й до яких наслідків, на кшталт війни, голоду та тероризму, це призводить. Вона відчувала далебі алергічну реакцію на зухвалу демонстрацію безглуздих розкошів.

– Матінко, яка краса! – вигукнула тим часом Джил, милуючись як захід сонця мальовничо забарвлює червоним відливом неспокійні в цю днину води Атлантичного океану.

Попри те, що темрява ще остаточно не спустилася, територію заможного маєтку вже красиво підсвічували сотні вуличних світильників. На той момент, як SR-115 здійснив посадку, обрамленою акуратно підстриженими кущиками доріжкою до посадкового майданчика вже під’їхала група модерних електрокарів зі сферичними скляними дахами.

Біля спущеного трапу їх чекала променисто усміхнена вродлива латиноамериканка, на вигляд десь 30-35 років, вбрана у стильний діловий костюмчик. Сашина нейромережа досі повноцінно не функціонувала, тож ім’я, місце роботи та інші ідентифікаційні дані цієї особи, навіть якби вона не приховувала їх від публіки, були недоступні. Між тим, багато висновків можна було зробити й неозброєним оком.  

Кожнісінька деталь її образу транслювала поважність і достаток. Білосніжні рівні зуби, вміло скоригована пластичними хірургами форма носа й губ, сяюча здоров’ям шкіра, професійно вкладене доглянуте волосся. На ній ідеально сиділи дизайнерський одяг, дорожезні аксесуари, шикарні туфлі на високих підборах та елегантна оправа брендованих окулярів. Молодиця приязно посміхалась. Попри це, втомлену й розпанахану Сашу дратувала думка, що наметане око цієї розфуфиреної бізнес-леді зараз уважно оцінює її образ неотесаної мужикуватої провінціалки.

Аристократичну сеньйориту супроводжував благообразний огрядний латиноамериканець середнього віку з приємним округлим обличчям, доглянутими закрученими догори вусиками й гостинною широкою посмішкою, яка цілком могла бути нещирою.

Його костюм підійшов би під образ управителя дорогого казино чи готелю, або ж конферансьє.

Позаду них стояли з кам’яними обличчями й підозріло зиркали навсібіч, не виймаючи рук із кишень, четверо «шаф» у чорних костюмах, які насилу охопили їхні широкі плечі. В кожному з цього квартету тілоохоронця можна було розпізнати за милю.

– Містере Форд! – з янгольською посмішкою, перекрикуючи стихаючий шум двигуна, привітала латиноамериканка Форда, який вийшов першим.

У її приємному голосі з оксфордською вимовою не виявилось і сліду характерного латиноамериканського акценту. Дисонанс між зовнішністю моделі з латиноамериканського серіалу та говіркою гіда з Букінгемського палацу трохи різонув слух.

– Прийміть подяку, що доправили доктора Купера цілим і неушкодженим! Приємно, що на ваш професіоналізм завжди можна покластися! – тим часом продовжила вона.

– Мем, – ввічливо вклонився Форд, який у своїй високотехнологічній бойовій одежині разюче контрастував з її елегантним діловим образом.

– Ви можете звільнитися від свого спорядження і трохи відпочити, перш ніж знову нам знадобитесь. А ми поки потурбуємося про гостей.