Глава 5: В обіймах кошмару

Промислова зона на околицях Паксе, провінція Тямпасак, Лаос.

11 червня 2120 року. 23:00 за місцевим часом (16:00 за Гринвічем).

До тями Саша прийшла трохи згодом. Вона розімкнула повіки, однак перед очима висіла пітьма. Голову щільно накрили якимсь мішком, через який заледве вдавалося дихати. Нейромережі поводились дивно. Доповнена реальність зникла, й Саша не бачила перед собою нічого, крім темряви.

Першою емоцією, яку вона відчула, була інстинктивна ейфорія від того, що вона знову відчуває власне тіло. Бути паралізованою назавжди – страшнішої долі годі й вигадати. Однак скористатися повернутими можливостями їй не вдалося. Вона сиділа у глибокому, нахиленому по діагоналі кріслі-коконі, на зразок стоматологічного, а її руки й ноги пристебнули до нього намертво. Щойно до неї почало доходити що трапилося – відчуття ейфорії зникло.

– Агов! – поряд почулося шарудіння, а затим – сповнені жаху благання, приглушені мішковиною:

– Що відбувається?! Де я?! Ге-ей! Це що, якийсь тупий жарт?! Це несмішно! Мені важко дихати! Зніміть з мене цю штуковину! Будь ласка!

Після транквілізатора мозок у Саші працював поганенько, й вона не одразу втямила, що чує голос Джил. Бідолаха, напевно, очуняла відразу після раптово перерваного занурення у віртуалку, і для неї все було ще більш незрозумілим і диким, аніж для Саші.

– Френкі, це ти зробив?! Це що, дійсно відбувається?! Плюгавий вилупок! Курвине падло! – заверещала Джил, продовжуючи в’юнитись у своєму мішку. – Звільни мене негайно!

Однак уже за мить на зміну гніву в її голосі прийшли сльози.

– О, Господи! Френкі, я зробила дурість, справді! Я не думала, що ти аж так розсердишся! Будь ласка, не роби мені нічого поганого! Благаю тебе!

– Джил! – хриплуватим, мов спросоння, голосом покликала її Саша.

– Сашо, це ти?! Ти де, Сашо?! Я не бачу тебе! Зніми з мене це, прошу!

– Не можу, Джил! Я в такому ж становищі, що й ти!

– О, Боже! Боже мій! Я не можу дихати, Сашо! Зараз задихнусь! У мене ж астма! Зараз напад почнеться! – в паніці вигукнула Джил.

– Заспокойся, – раптом пролунав трохи далі чоловічий голос, також приглушений мішком. – Ця тканина пропускає повітря. Дихай спокійно, рівно – і все буде добре.

– Сай?! – вже вдруге за день здивовано вигукнула Саша.

– Вибачай, Сашо, – почула вона у відповідь стомлений і чомусь дуже жалісливий голос корейця.

– Про що ти?!

– Мені не слід було наближатись до тебе. Не слід було навіть заговорювати. Я знав, чим це загрожує. Знав, що я, мов прокажений, приношу нещастя всім, до кого бодай пальцем торкаюся. Та я втратив пильність. І накликав на тебе і твою подругу страшну біду.

Вочевидь переконаний, що їх викрали саме через нього, Сай тим часом продовжував свій розпачливий монолог:

– Я спробую запевнити їх, що ви тут ні до чого. Що вас треба відпустити. В них рахунки зі мною, не з вами.

Між нею й місцем, звідкіля лунав винуватий голос Сая, весь цей час вчувалося пихтіння Джил. Вона не слухала Сая й марно намагалася впоратись із диханням.

– Це все я винна! – захлинаючись гіркими сльозами, істерично голосила Джил. – Не варто було мені задиратися з Френкі! Тепер він такий злий, що вирішив розправитися з нами всіма! Він нас усіх кінчить! О, Боже!

– Ви обидва помиляєтесь, – тяжко зітхнувши, мовила Саша.

«Краще би хтось із них мав рацію» – подумала вона про себе й пояснила:

– Це не стосується ані ідіота Френкі, ані людей, про яких говориш ти, Саю, ким би вони не були. Ми з вами тут опинилися через мене. Це я винна. Мені дуже шкода.

– Про що ти? – здивовано запитав Сай.

Вона не знайшла що відповісти. Язик просто не повертався пояснити їм, наскільки жахливе їхнє становище, наскільки мало в них шансів вибратися звідси живими. Бо якщо «Оріон» наважився на групове викрадення, то не зупиниться й перед груповим убивством. Більш того, вбити їх усіх і знищити тіла так, щоб не залишити навіть сліду ДНК – найбільш раціональне й безпечне, що могли б зробити найманці корпорації. Коли отримають необхідну інформацію.

– Домініку, ти тут?! – крикнула Саша. – Доме!

Ніхто не відгукнувся. Однак неподалік з гуркотом розчинилися залізні двері. У приміщенні, де вони перебували, почулися важкі кроки кількох пар ніг. Ті наближалися стрімко та невблаганно.

– Ой, Боженько! Благаю, не вбивайте! – заверещала Джил. – Перекажіть Френкі, що я дуже-дуже шкодую! Дозвольте мені все йому пояснити, ну будь ласка!

– Стули писок, дурепо! – звелів нелюдський голос.

Викрадачі не полишили користуватись апаратами для викривлення голосів і не знімали мішки з голів викрадених. Це лишало крихітну надію на те, що хтось із заручників ще може залишити цю кімнату живим. Саша вхопилась за цю соломинку й вигукнула, намагаючись звучати якомога переконливіше:

– Я знаю, що ви працюєте на «Оріон»! Я вже повідомила кількох людей, що мені загрожує небезпека з боку корпорації!