Глава 1: Звичайний робочий день

Приватний випробувальний полігон компанії «Вестерн Аероспейс Інжиніринг».

120 миль на південь від Паксе, провінція Тямпасак, Лаос.

10 червня 2120 року. 18:00 за місцевим часом (11:00 за Гринвічем).

– Трясця! – лаявся Кит. – Витягайте її! Хутчіш!

Його голос долинав до Саші немов із глибокої криниці – у вухах досі дзвеніло, а картинка перед очима ходила ходором. Дві пари міцних рук потягли її геть від задушливого чорного диму, що вдирався в її легені.

Опинившись на сухій траві, вона впала навколішки й добряче прокашлялась.

– Відтягни її подалі, мерщій! – продовжував кричати Кит з сильною британською вимовою, яка завжди з'являлась у нього від хвилювання. – Інакше ця хрінь зараз вибухне!

– Все нормально, капітане, – з незмінною холоднокровністю відповів Ву. – Кріплення безпеки витримали, система пожежогасіння спрацювала справно – і це врятувало їй життя.

Він розмовляв на хакка́ – китайському діалекті, який небагато хто розумів за межами Тайваню. Та це не мало великого значення. Нейромережі, що їх мали більшість сучасних людей, синхронно перекладали аудіовізуальні текстові дані. Перекладацький софт автоматично обробляв звукові дані на незнайомих носію мовах, які вловили наномікрофони, та миттєво надавав своєму власнику переклад через акустичні нейроімплантати. За таким саме принципом переклад візуальних текстових даних миттєво пропонувався носію у доповненій реальності через нейрооптику.

Роздратовано закусивши солом’яний, схожий на китовий вус, за який і отримав своє прізвисько, Кит несхвально поглянув на охоплений полум’ям прототип № 1629.

– Це одоробло від самого початку мені не подобалось, – промовив він, сплюнувши.

Саша все ще важко дихала. В голові прокручувалися секунди, коли вона тремтіла в рятувальній капсулі, що прямувала до землі. Голова її тоді наливалася свинцем через перевантаження, очі вилазили з орбіт, а за бортом вищали гальмівні двигуни. Все це було ще терпимо. Та потім трапився дуже жорсткий удар об землю.

– Тернер, ти ціла? – запитав Кит.

То був дебелий чолов’яга приблизно сорока років із широкими плечима, схожий на боцмана чи доброго лісоруба. Ведмежою ходою він наблизився до неї ззаду й поклав кремезну лапу на її плече.

– Все гаразд, – віддихавшись, кивнула Саша.

– Ти була на волосину від смерті, ти це розумієш?

– Вдалим днем я б це не назвала. Але ти драматизуєш, – відповіла вона.

Кит і Ву – щуплий маленький азієць непримітної зовнішності – допомогли їй підвестися й обтруситися. З дисплея, який кожен з них бачив перед собою, на їхню метушню без особливого інтересу дивився розкосий смаглявий парубок, на вигляд не старший за двадцять. Його очі не були схожими на людські й випромінювали яскраво-синій неоновий колір через піжонські оптичні імпланти виробництва японської компанії «Суміко Сайбернетікс». На додачу до своєї основної функції – створення високоякісної доповненої реальності – імпланти робили його схожим на напівбога.

– Упереджуючи несамовитий галас і безпідставні звинувачення профанів – софт в повному порядку, – сказав він із почуттям технократичної переваги, задоволено вивчаючи показники численних вимірювальних приладів, які бачив у своїй доповненій реальності. – Траєкторію розрахували оптимально. Всі алгоритми спрацювали як слід. Проблема в залізі.

– Дякую, Енді, ти дуже люб'язний, зі мною все гаразд, – з іронією буркнула Саша.

– Та бачу я, що гаразд, – відмахнувся він. – Нейрочіпи зафіксували б будь-який перелом чи тріщину кістки, внутрішню кровотечу чи інше пошкодження внутрішнього органу у твоєму тілі за лічені мілісекунди після того, як вони б виникли.

– Я займуся цим гармидером, – діловито сказав тим часом Ву.

Ву вирушив керувати командою з двох помічників і цілим виводком спеціалізованих роботів, які мали загасити, ретельно зібрати й надіслати на аналіз всі до найменшого уламки того, що тільки-но звалилося на землю з орбіти.

– Я, з вашого дозволу, теж відкланяюся, – заявив Енді. – Цей невдалий тест, що в його провалі немає й дещиці моєї провини, мене розчарував і втомив.

Не чекаючи на запитаний ним «дозвіл» і прощання, він від’єднався.

Саша Тернер і Джері «Кит» Перкінс – двоє компаньйонів товариства з обмеженою відповідальністю «Вестерн Аероспейс Інжиніринг» (ВАІ) – залишившись удвох, обмінялися стомленими поглядами. Від пережитого стресу та виснажливої 37-градусної спеки на лобі в обох застиг піт.

– Засранець сидить у комфортному кондиціонованому приміщенні за тисячу миль звідси, нічим не ризикує, і каже, що «втомився», – гмикнув Кит. – І як ти його витримуєш?

– Він мій кузен. Але це не означає, що мені не хочеться час від часу його придушити.

Удвох вони попленталися бетонним покриттям аеродрому у бік непоказного двоповерхового будинку далеко від злітно-посадкової смуги. Колись тут базувалися дрони, з яких миротворці спостерігали за розвитком кризи у Камбоджі. Їхній компанії вдалося орендувати покинуту споруду за помірну ціну. Аеродром був оточений тропічним лісом, який зачепила невблаганна урбанізація. Навіть цієї миті вони чули шум мотопилки.