Поезія Живої Хроніки
7. Віддатися Любові
7. ВІДДАТИСЯ ЛЮБОВІ
(Після того, як Люба відкрилася Романові)
Очі мої не мають спокою...
Наче вони давно не мої.
Відтоді, коли — Твої переді мною,
Ходжу поміж інших, а бачу Твої я...
Серце, що в грудях моїх,
Також не моє вже...
Відмовляється битись,
Без усмішки Твоєї.
І душа, що моя — теж не моя вже,
Купається там у твоєму волоссі,
Шовковистому як ніч, і не чує,
Немов загубилася в щасті.
Вуста, наче відірватися хочуть,
Тремтять, повторяючи ім’я Твоє.
Полетіти від мене бажають,
Цілувати твої, й усю Тебе.
Ім’я Твоє — наче мантру ум мій читає, —
Гукає в безодню, почути луну...
Та все ж через раз його спотикає,
Казати — Любов, чи казати — люблю.
Ти відкрила мені свою душу, —
В ту мить я втратив свою.
Ти відкрила мені серце своє, —
Моє вистрибнуло і втекло до Тебе.
Коли ти відкрила мені своє тіло, —
Моє зібралось, й до твого пішло.
Неначе свій дім там знайшло,
Цілує вигини й складки твого...
Він теплий красивий, рідний, святий...
Вдихання подиху, в ньому й торкання.
Не володіння тут, а віддавання себе,
Сердець биття й душ переливання...
— Мій подих хоче бути продовженням твого.
Мій погляд — твоїм. Моє тіло — частиною твого.
Бо душі вже давно злилися в одну
й у них одне серцебиття під музику слів — люблю, люблю, люблю...
Відредаговано: 10.09.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
