Феномен самопожертви

Летить пісок з усіх усюд - повсюди -

Се буря вітряна напина свої груди,

І дише, наче жаром з пекла :

Такою може бути лише Гекла …

Ніколи ще в Єгипті не було такої

Посухи пекельно-сильної й страшної.

Ото бувало Ніл виходив з берегів,

А це неначе в чверть він обмілів.

Усе запало в мертву тишу,

Та ось же щось тремтить біля комишу!

Серед густого і високого папірусу

(ще ж не всі пішли в гостину до Озіріса!)

Сидить і тяжко диха рожевий пелікан,

І дивиться на річку, неначе на обман.

Здається, що колись і тут була вода,

Та пам’ять та у вічність відплила …

«Нехай би я одна помру від спраги,

А як же діти, вже ж і їм нема наснаги!

І як прожити нам без милої водиці,

Де ж нам знайти ті золоті криниці,

Чи вже отут і смерть?»

Що за життя ?! Усе йде шкереберть…

Малі порозкривали оченята тихо,

За що ж цим малюкам такеє лихо?!

Порозтуляли всі дзьоби, аби вітер їм

Хоч трохи остудив дихання всім.

Сидить же мати, крила опустила.

Що їй робити, щоб дитина жила?

Пече сильніш й сильніш - води нема,

А чи буває без неї десь життя?!

Погляне мати – серце розриває на шматки,

Що ж їй зробити, щоб діточок зберегти ?

І глянула фламінго на сонця диск ,

Бо зараз йде вона на свій останній «риск»,

Зібравши сили, діточкам говорить:

«Ви, мої милі діточки, мій світ,

Ви ж бо продовження моє, мій рід-

Я вас люблю - ви пам’ятайте це

Згадайте про матінку хоч одно слівце!»

«О,нене, що ж Ви хочете зробити,

Як ми без Вас отут будемо жити?

Не йдіть нікуди, не кидайте нас!»

«Я з вами буду…цей останній час…»

Отак сказавши, розірвала груди -

Кров потекла з грудей усюди…

І нічого робить малим дітям-птахам,

Усі пили ту кров, споріднену жахам…

І вижили птахи, та зчервонілось пір’я,

Неначе кров, що мати їм дала з невір’я…