Частина ІІІ: Дезертир

Римська імперія.

Я не повернувся.

І не залишився.

Я просто перестав належати.

Спочатку мені здалося, що це втеча.

Наче хтось женеться позаду, але коли я озирнувся — там не було нікого.

Лише форма, яку я колись носив.

Вона лежала на землі як покинута шкіра.

Я довго дивився на неї.

Дивно, як легко з людини знімається роль, коли вона перестає бути необхідною.

Я не знімав обладунків.

Я просто перестав у них жити.

І вони впали самі.

Наче тіло нарешті згадало, що воно — не війна.

Я йшов без напрямку.

Не вперед.

Не назад.

Просто в бік тиші.

Степ залишився позаду.

Імперія — теж.

Але дивно: жодна з них не кликала мене.

Вони обидві жили тільки тоді, коли я в них вірив.

Я довго думав, що свобода — це вихід.

Тепер я знаю: свобода — це коли тебе більше не призивають.

Ні голоси.

Ні спогади.

Ні чужі імена, що колись ставали твоїм обличчям.

Іноді я відчуваю, як старі команди ще рухаються під шкірою.

“Стій.”

“Чекай.”

“Будь зручним.”

Але тепер вони звучать наче мова, яку я майже забув.

І я більше не відповідаю.

Я дезертир.

Не з армії.

З історії, яку мені дали.

З ролі, яку я мав зіграти до кінця.

Я залишив поле бою ще до того, як воно стало полем бою.

І в цьому, дивно, немає перемоги.

Лише тиша, яка не питає нічого.

Іноді мені здається, що я зрадив щось важливе.

Але коли я шукаю, що саме — знаходжу тільки пустоту.

Не її.

Не себе.

А простір, де раніше хтось постійно говорив за мене.

Тепер я сам.

І це звучить тихо.

Навіть занадто тихо.

Наче голос, який ще вчиться існувати без наказів.

Я не будую імперій.

Я не руйную степів.

Я просто проходжу крізь день як через порожній коридор, де більше немає стін, які треба ламати.

І якщо колись мене спитають, де я був увесь цей час,

я не відповім.

Бо відповідь була б новою формою війни.

А я більше не воюю.

Я дезертир.

І я живу так, ніби мене ніколи не призначали героєм.