Поетична трилогія "Римська Імперія"
Частина ІІ: Степ
Одного ранку
я перестав ходити по колу.
Стежка, витоптана моїми ногами, заросла травою.
Я більше не стояв біля її мурів.
Бо мурів не було.
Лише вітер гуляв серед каміння, наче забув, що колись тут була імперія.
Я зняв той одяг.
Повільно.
Наче другу шкіру.
Він тріщав у руках, осипався пилом, і я раптом побачив, скільки років носив на собі чуже обличчя.
Під ним залишився я.
Мовчазний.
Втомлений.
Але живий.
Спочатку я не впізнав власного голосу.
Він звучав тихо.
Наче людина, яка довго сиділа у темряві і нарешті вийшла на світло.
Я слухав його цілими днями, поки він знову не став моїм.
Там, де колись стояли її палаци,
виріс степ.
Дика трава пробила мармур.
Полин заповнив тріщини.
Коріння розійшлося під землею, наче повільна армія, яка не знає поразок.
Я відкрив могилу, яку носив у грудях.
Довго шукав усередині її велич.
Її владу.
Її безсмертя.
Але знайшов лише порожнечу.
І пил.
Тоді я зрозумів:
усі ці роки я беріг не її.
Я беріг власний страх.
Вітер забрав його.
Так само легко, як забирає сухе листя наприкінці літа.
Тепер повітря нічийне.
Тепер небо нічийне.
Тепер земля не пам'ятає її кроків.
Лише степ шумить від обрію до обрію.
Іноді мені здається,
що це шумить свобода.
Вона була моєю Римською імперією.
Величною.
Холодною.
Неприступною.
Але імперії створені для падіння.
А степ —
для того, щоб жити після них.
І я йду.
Не від неї.
До себе.
#760 в Сучасна проза
#556 в Різне
#28 в Поезія
Відредаговано: 07.06.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
