3. Ніка. Кур'єр у футболці від "Армані"

Я побачила, як хлопець витріщився на мою білизну, і мені стало соромно. Мабуть, подумав, що я якась розтелепа. 

 — Ось ці крани? — я тицьнула пальцем на трубу, де були якісь вентилі. 

— Думаю, так, — кивнув він і підліз до труби, а потім повернув вентилі. — Треба піти глянути, чи продовжує вода текти. І, може, почати витирати її, бо ж сусіди. Перекриття не прибере ту воду, яка вже на підлозі. 

 — Так, я зараз знайду ганчірки, — вона відкрила комірчину і дістала звідти відро і дві великі ганчірки. — Ви мені  допоможете? Я заплачу… Якщо, звісно, не дуже поспішаєте…

— Добре, — він кивнув. 

Зняв з себе худі доставщика, а потім поглянув на свою білу футболку, на якій було написано "Армані". Вона красиво облягала його підкачане тіло. Певно, він багато часу тренувався, або просто робота кур’єра так його натренувала. Мене здивувало, що в нього такий дорогий одяг, але, може, купив у секонді? Там іноді можна було роздобути фірмові речі недорого, мені й самій пару разів щастило…

 — Дуже дякую, — я нахилилася, вимочуючи воду, а потім викручуючи ганчірку у відро. — В мене сьогодні якийсь просто супер невдалий день… Почалося з того, що я мала взяти інтерв’ю, але мене не пустили навіть на поріг…

— Інтервʼю? — він якось кумедно взяв ганчірку, ніби  вперше в житті взагалі тримав подібне в руках. Але потім повторив за мною і знову поглянув на мене. — Що за інтервʼю? 

 — З Маркіяном Кравченком, чули про такого? Кажуть, він страшенний сноб! До нього неможливо підступитися, всі прості смертні для нього як пил під ногами…

Він раптом закашлявся.

— Ой.. Вибачте, щось я замислився. Кравченком? Ну, в нього ж ніби звичайний людський бізнес, хіба ні? І команда крута з кіберу.

 — Ага, мій брат теж ним захоплюється, — я зітхнула. — Але це не нівелює того, що Маркіян проігнорив мої листи. А його охоронець буквально мене послав, ще й наговорив усілякого… Звісно, багатії всі такі пихаті, от інша справа звичайні люди, як ви… Дякую, що так самовіддано прийшли мені на допомогу… 

Тут я схаменулася, що навіть не знаю, як його звуть. 

 — Ми навіть не познайомилися, — сказала, на мить забувши про воду, яку мала вимочувати, і глянула на нього. — Я Домініка, можна просто Ніка. 

— А я Марк… — він обірвав себе. — Марк я, просто Марк, так. 

 — Гарне ім’я, — я усміхнулась.

— У тебе теж, незвичне таке, хоча зараз дітей часто називають незвично. 

 — Мене назвали на честь прабабусі, — пояснила я. — Мені теж подобається це ім’я. 

Витерла останню калюжу і з полегшенням зітхнула:

 — Здається, все…

— Ага, — він кивнув і я помітила, що він дивився кудись понижче мого обличчя. 

Я мимохіть поглянула на себе і побачила, що моя футболка мокра і прилипла до тіла. Втім, мій рятівник теж не уник мокрих плям на одязі. 

 — Ой, вам треба посушити речі, — сказала я. — Можна феном, не їхати ж у мокрому, ночі зараз прохолодні…

— Було б непогано, — кивнув він, раптом потягнувши футболку з себе через шию. І тут мені відкрилось його підкачане тіло вже без тканини. Навіть кубики пресу було видно. 

Мій погляд ніби прикипів до його торсу, я відчула, що аж в роті пересохло, і з певним зусиллям змусила себе відвернутися. 

 — Зараз візьму фен, — сказала швидко і ретирувалася до своєї кімнати. 

Там перевдягнулася в сухе і, взявши фен, повернулася на кухню.

 — Може, зробити вам чаю, чи ви поспішаєте? — запитала, дивлячись на Марка. 

— Не поспішаю, — він похитав головою. — Це замовлення було останнім.

 — Супер, тоді посушу вашу футболку, потім вип’єте чаю, зігрієтесь. Якраз піцу продегустуємо, — я згадала про піцу, що досі лежала на пуфі в передпокої, і принесла її сюди. 

Потім увімкнула чайник і заходилася сушити футболку Марка. За звуком фена, що працював, навіть не почула, як відчинилися вхідні двері,  тому поява брата на порозі кухні була для мене несподіванкою. Він стояв і здивовано витріщався на напвіголого Марка, який сидів за столом…