Глава 42

Я хочу зателефонувати Артуру і сказати, що нам терміново потрібно зустрітися, але телефону ніде немає. Я починаю шукати його в сумці, але там його теж немає. Тоді я перевертаю всі речі навиворіт, але телефона все одно не знаходжу його. Моє серце прискорено б'ється, коли я намагаюся згадати, де ж я могла його залишити.

Останнє, що спадає на думку - це машина батька Артура. Так, я точно тримала його в руці, коли сідала до нього. Але після зустрічі з батьком Артура я вже не пам'ятаю, чи взяла його з собою з машини.

Спробувати повернути телефон - значить, зустрінеться з батьком Артура. Я починаю тремтіти, коли уявляю цю зустріч.

Я сідаю на ліжко, відчуваючи, як втома накочує з усією силою.

Я прошу телефон у Насті. Єдиний номер який пам'ятаю напам'ять - мама. Потрібно сказати, що я загубила телефон, щоб вона не хвилювалася.

Розумію, що найімовірніше потрібно купити новий. Навряд чи батько Артура буде таким люб'язним, що відправить до мене водія, щоб повернути мій.

Чи хвилюватиметься Артур, коли не зможе до мене додзвониться?

Мені дуже хотілося б, щоб він примчав до мене, бо телефон поза зоною доступу. Це означатиме, що я йому не байдужа.

Але Артур не приїжджає.

Я всю ніч не можу заснути, як маленька дівчинка, яка чекає Новорічного дива, я чекаю на нього.

Розчаровано перевертаюся на бік. Навіть не можу подивитися скільки часу. За що мені все це?

Наступного дня я сповнена рішучості вирішити свою проблему.

Пояснюю мамі, де в мене лежить заначка, і прошу надіслати гроші на карту. Іду в магазин і купую новий телефон. На жаль, записну книжку відновити не вдається. Я не пам'ятаю логін і пароль до свого хмарного сховища. Тепер у мене немає номера Артура, господи!

Ще день іде на те, щоб відновити номер телефону. Тримаю в руках новенький смартфон і розумію, що в ньому немає ніякого сенсу. Немає ні фотографій, ні історії нашого з Артуром листування, ні номерів телефону дорогих людей. Почуваюся ще більш розбитою, ніж до цього.

Минає два дні, а від Артура ні повідомлення, ні дзвінка. Це остаточно вибиває мене з колії, і на захисті дипломної роботи мене накриває, і я ледь витягую на трійку.

Це мене добиває.

Я так старанно вчилася, готувалася, а все пішло до біса.

На емоціях я вирішую, що мені потрібно зустрітися з Артуром просто зараз. Зустрітися і все прояснити. Мені потрібно бачити його очі, коли я скажу йому новину про свою вагітність. Мені потрібно знати, що він відчуває. Мені потрібен він.

Хапаю свою сумочку і викликаю таксі. Якщо потрібно - чекатиму на нього до ночі під бізнес-центром.

Яка іронія, що я й гадки не маю де живе Артур. Якщо так подумати, я взагалі нічого про нього не знаю!

Повітря на вулиці прохолодне і свіже.

Підходжу до будівлі, дивлюся вгору. Я тільки починаю підніматися сходами до офісу Артура, коли помічаю його.

Мій подих обривається, серце зупиняється на мить. Він виходить із обертових дверей, і з ним... Міла. Її рука лежить на його передпліччі, і вони сміються, виходячи на вулицю.

Біль у грудях гострий і пекучий. Вони виглядають як справжня пара. Щаслива, закохана пара. Вона підходить йому більше, ніж я. Вони з одного світу. Провінційне бідне дівчисько - не рівня спадкоємцю багатомільйонної імперії.

Їхні посмішки - це як удар ножем мені прямо в серце. Я не можу відірвати погляд, як заворожена, стою і дивлюся, як світ навколо мене руйнується.

Міла щось шепоче йому на вухо, і він нахиляється, щоб відповісти їй тим самим.

Це боляче. Дуже боляче.

Я роблю крок назад, намагаючись стримати сльози. Не можу зараз. Не тут. Я обертаюся і йду, залишаючи за собою біль і надії. Я не можу зараз бачити його. Не можу чути його слова кохання, які він вимовляє так само легко, як і бреше.

З кожним кроком віддаляючись від бізнес-центру, я відчуваю, як щось усередині мене остигає. Це відчуття порожнечі, розчарування. Як я могла так помилитися? Як могла вірити, що можу бути для нього чимось більшим?

Дощ починає моросити, краплі змішуються зі сльозами на моїх щоках. Неважливо. Нехай світ плаче зі мною. Я можу собі дозволити бути слабкою. Але тільки сьогодні.