10

Мені б дуже сильно хотілося попросити в Андрія Васильовича назначити мені будь-яку іншу людину, котра буде перевіряти мої проєкти та затверджувати їх чи то відкидати, як не відповідні, але потрібно було знати міру. В цьому офісі вже дві особи явно до мене вороже ставляться, заступник директора поки що на моєму боці, тоді навіщо це псувати? Тим паче як би це виглядало? Я тут не зрозуміло хто, без досвіду роботи, без практично нічого і буду носом крутити типу те подавай, а це не подавай? Це більше схоже на дитячий садок, ніж на організацію роботи солідної компанії, тож я вчасно прикусила язика та не стала псувати відносини з Андрієм Васильовичем.

Невдовзі на роботі появилася Софія і чомусь мені здається, що першим ділом вона вирішила завалити мене роботою, адже приперлася в кабінет з таким видом, що я незрозуміло хто та незрозуміло що тут роблю, а вона наді мною зглянулася та забрала сюди, як бездомне кошеня. Плюс до всього кинула переді мною на стіл стос паперів, котрі розлетілися в різні сторони. І з високо піднятою головою поперлася на вихід. Це при тому, що з її вуст не пролунало ні єдиного слова. Хоч я і привіталася з цією нахабною особою.

Що ж, Злато, а хто казав, що буде легко? Тобі тільки но плюнули межі очі й по факту ти не можеш з цим нічого іншого вдіяти, як взяти хустину та витерти ці слині та очікувати повторення такого гидкого відношення. І не тільки від цієї курки.  

Але на щастя у мене було чим забити свої мізки, щоб не думати в якому кепському становищі я знаходжуся, якщо враховувати інших людей, з котрим мені варто пліч-о-пліч працювати. Переглянувши принесені цією Софією документи, я вибрала найбільш цікаві, як на мене, проєкти, і вирішила спочатку над ними попрацювати. Це були замовлення на розроблення інтер'єру в ресторані, а також в торговому центрі. Тут фантазія могла розгулятися, тож я з задоволенням взялася творити. Така робота мені була по душі й саме в якомусь роді митцем я мала можливість себе реалізувати повною мірою.

Я декілька годин без перерви обдумувала найкращі концепції, змінювала варіанти дизайну, підбирала найцікавіші та найсучасніші підбірки. І мені подобалося те, що я створила, була якщо не повністю задоволена підсумковим результатом стосовно проєкту з рестораном, то дуже близько до того. Ось тільки проблемка тут же видніється на горизонті - чи сподобається це Рустаму Олеговичу? Чи прийме він мою роботу? Чи тут як не старайся, але все одно все буде марно? Я тут буду годинами й днями сидіти безвилазно в офісі, а він кожну ідею буде рубати на корені? Можливо? Цілком. Чи буде мені образливо? Звичайно. Чи буду я вестися на ці його провокації? Скоріш за все, так. Адже попередні дві зустрічі наочно показали, що між нами іскрить напруга і вистачить буквально одного необережного слова чи дії й все адекватне спілкування скотиться до нуля. Хоча... А яке воно взагалі це адекватне спілкування з цим чоловіком? Воно взагалі існує? Я ж то не знаю, бо його як такого не було. І чи взагалі він вміє спілкуватися, як нормальні, врівноважені люди? Чи запрограмована в цьому ідіоті така функція?

Чорт, цими думками заполонилася вся моя голова і я усвідомила, що дивлюся на проєкт, над котрим мені потрібно працювати, а бачу натомість Рустама Олеговича, котрий задоволено потирає руки й одним тільки поглядом промовляє "старайся, не старайся, все одно все піде по..."

Потрібно перемикнутися. Трішки відпочити. Розвантажити голову від думок. Змінити тему. А що може краще змінити тему, ніж те, над чим я думала сьогодні зранку? Авжеж нічого, тож я відкрила світову мережу та почала шукати притулки тварин у нашому місті. Перевірені притулки, де можна було б взяти собі улюбленця. Я не збиралася купувати песик. Бо, по-перше, грошей у мене стільки, що курям навіть поклювати нічого. А по-друге, і що найголовніше - мені хотілося подарувати піклування та любов тому, хто одного разу втратив ці почуття і не міг віднайти. Я звичайно розуміла, що в притулку про тваринок дбають, годують та хочуть їм всього найкращого, але там стільки малих бешкетників, що точно не вистачає на всіх уваги та любові. А тваринки, як і кожна людина, це особистість, і кожна хоче відчувати себе улюбленою та любити. 

Тож з твердим переконанням, що я точно налаштована взяти собі друга і нічого від цього мене не відштовхне, почала порпатися в різного роду чатах, групах та соціальних мережах, щоб дізнатися, де у нашому місті знаходяться притулки і які з них віддають малюків у добрі руки.

Якихось двадцять хвилин і я вже сиджу на сайті найбільшого за кількістю хвостатих притулку і навіть дивлюся на фотографії улюбленців. Працівники цієї організації настільки задалися собі цим питанням, щоб допомогти малюкам знайти нові родини, що зробили їм ледве не цілі фотосесії. І від кожного фото, від кожного знімку моє серце розривалося на маленькі частинки, адже кожну собачку, кожного котика хотілося взяти на ручки, пригорнути до себе, погладити та запевнити, що все буде добре. Їх було десятки, навіть сотні малих та більших хвостиків, котрим потрібно було тепло та піклування. Котрі просто хотіли бути коханими та віддавати свою любов. І так боляче було усвідомлювати, що далеко не кожен з них знайде свою родину та своє місце під сонцем... Далеко не кожен...

Ось такі от пошуки... Хотіла дещо перемикнути свою увагу, відвернутися від кепських думок про Рустама Олеговича, а дійшла до того, що плакала й на душі було кепсько, що далеко не всі в цьому світі отримають те, на що вони заслуговують. Якби могла, то всіх би забрала та подарувала свою любов. Але це не реально, а тим більше мені й самій наразі ніде прилаштуватися...

- ЦЕ ЩЕ ЩО ТАКЕ??? 

Я і так було морально розчавлена після перегляду фотографій пухнастих, котрі не мали своїх родин, а тут ще й так завило відразу за спиною, що я ледве інфаркт на місці не схопила... Певно не варто повідомляти, кого сюди не ладна притягнула? Ви й так зрозуміли без пояснень, хто був цим неадекватним, хто непомітно підкрався ззаду та волав як різаний?