Розділ 5

— Киць-киць-киць, — кличу і прислухаюся.

— Няв, — відповідають мені зверху. Вдивляюся в дах сусідського будинку на ділянці, де працював Артем, і бачу маленьке чорне кошеня.

— Що, малече, — питаю його, — заліз, а злізти не можеш? Киць-киць, іди сюди, киць-киць!

Але кошеня тупцює лапками по краю даху і нявкає ще голосніше. Від його плачу в мене серце розривається, тільки як потрапити на сусідню ділянку?

Очевидно, що через хвіртку. Виходжу з двору, підходжу до сусідських воріт і сумлінно дзвоню у дзвінок. Ні звуку. Довго стукаю кулаком і навіть кілька разів ногою. Не допомагає.

Тим часом кошеня продовжує несамовито нявкати, і я повертаюся у двір. Обходжу його по периметру, раптом у Янчиного дядька припасена драбина?

Драбини ніде не видно. Може, він її ховає у гаражі чи у підвалі? Але всі технічні приміщення замкнені, а ключі у мене лише від дому. Прийде обходитися тим, що є під рукою.

Виношу з кухні круглий обідній стіл та два стільці. Виношу — гучно сказано, я штовхаю його перед собою, бо стіл важкий. Щоб він пройшов у двері, знімаю клямку і відчиняю обидві стулки.

Пхаю стіл до паркану, на нього ставлю стілець, зверху ще один. Надійність спорудженої піраміди досить сумнівна, але вибір у мене невеликий. Якщо не сказати, що він зовсім відсутній.

Влізаю на стіл, потім, чіпляючись за зазубрини, обережно підіймаюсь по стільцях на паркан.

Він високий, метрів зо два. Принаймні, вищий за мене, а я метр сімдесят. Але зістрибнути можна. Стрибаю, намагаючись приземлитися на всі чотири кінцівки. Тут земля, не асфальт, тож я не забилася. Щоправда, прим'яла якісь рослини, але сподіваюся, вони відійдуть.

У будь-якому випадку кошеня більше шкода.

Він мабуть відчуває, що порятунок близько, бо репетує як навіжений. Оглядаюся, може тут знайдеться драбина?

У господаря Артема з організованістю краще. Невелика драбинка стоїть на задньому дворі, а мені якраз сюди й треба. Так простіше залізти на дах. Але драбинка низька, мені б її на щось примостити.

Обводжу поглядом подвір'я, раптом це щось трапиться на очі. На очі трапляється візок, який возив Артем. Підтягую візок до даху, ставлю в нього драбину і лізу вгору.

Підбираюсь до самого краю, тягну руку і покличу:

— Киць-киць-киць. Давай сюди, стрибай, маленький. Я тебе зловлю.

Але кошеня злякано задкує, і я лізу вище, спочатку балансуючи, потім чіпляючись за край даху. Зате тепер можу роздивитись, що у кошеняти білі лапки, грудка, цятка на лобі і кінчик крихітного хвостика.

— Не тікай, іди до мене, я прийшла тебе рятувати, — умовляю тваринку, але малюк мені не довіряє і знову задкує.

Я стаю на останню сходинку, впираючись обома руками в дах. Візок зі скрипом рухається з місця, і драбина йде в мене з—під ніг. В останній момент встигаю застрибнути на дах, як вся конструкція валиться на землю.

Натомість тепер виходить спіймати кошеня.

— Ну, і що ми тепер з тобою робитимемо? — питаю його, дивлячись на драбину, що лежить унизу. — Стрибати тут високо, я собі ноги переламаю. А ти взагалі вб'єшся.

Кошеня не відповідає, лише вдячно муркоче. Чухаю його за вушком, а сама обходжу дах — може, є можливість якось потрапити всередину? Натикаюся на двері, які ведуть на сходи і здивовано оглядаюся. Вони що зовсім грабіжників не бояться?

Штурхаю двері — відчинено. Боже, сподіваюся, зараз не спрацює сигналізація і мене не заарештують за злом? І тільки спустившись униз, розумію, що рано раділа. Будинок закритий зовні, і вийти я з нього зможу, тільки якщо мене випустять господарі.

Або назад через дах.

***

Дівчина насправді виявилася дуже вродливою, Артем не очікував. Занадто різне уявлення про вроду було в них із Назаром.

На цьому ґрунті серед його друзів неодноразово виникали суперечки.

— Ти надто перебірливий і вимогливий, Тімоне, — стверджував Мир.

— Він собі може це дозволити, — заперечувала його дівчина, красномовно зиркаючи на Асадова. — З його зовнішністю він може перебирати, скільки влізе.

З дівкою Мирон, до речі, майже відразу розлучився. Але й без неї Артем чудово бачив, які погляди на нього кидали дівчата його друзів. Та сама Ліля Назара.

Іноді жадібні, іноді пристрасні, іноді просто сповнені легкого смутку.

— Вродливий ти, Асадове, до чортиків, — проговорилась якось Ната, дівчина Вадима, — вродливий та небезпечний.

Натка займалася організацією фотосесій, і її інтерес до Артема був суто академічним. Принаймні так вона стверджувала, і він не мав підстав сумніватися.

— Чому небезпечний? — спитав із цікавістю.

— Тому що дивишся на тебе, і одразу хочеться тобі віддатися. Ти пробуджуєш у жінках інстинктивне бажання розмножуватись від ідеального самця. Величезна гора чоловіків поряд з тобою програють уже на старті. З іншого боку тебе на всіх не вистачить. Тільки тому у них у всіх є шанс.

Але подружки друзів для Артема завжди були під забороною. Чи справді працювало самонавіювання, чи вони просто були не на його смак.