Глава 13

Мовчанка затягується, і я розумію, що мої запитання так і залишаться без відповіді.

— Султане, чому ти мовчиш? — питаю через плече. — Якщо тобі справді потрібна моя допомога, то ти маєш мені хоч трохи допомогти. Розповісти, хоч основне, аби я знала чого чекати.

Обертаюся, й ховаю посмішку. Тепер султан ходить нервово туди сюди. Він нервує, отже, щось приховує. Та мені байдуже, доки я не дізнаюся правди, я нікуди з ним не піду.

Знову чую важке зітхання, і обертаюся на текст, що палає на стіні. Проводжу звичні дії з перекладом, і читаю в голос.

— Я все тобі поясню, коли ти потрапиш у мій світ.

Я примружуюся і невдоволено висловлююся.

— Я шалено щаслива від цього. Але, султане, тоді вже може бути пізно.

На мої слова Махмед хмуриться, чим страшенно дратує мене.

— Не хмурся! — наказую йому. — А, то ти і так старий, а ще як хмуришся, то на столітнього дідугана схожий.

Не втримую тихого сміху, коли очі султана стають великими. Заспокоююся і надто серйозно питаю.

— Султане, я хочу почути чесну відповідь... — замовкаю, і надто пильно дивлюся на чоловіка. — Скажи, коли я допоможу тобі, я повернуся у свій світ?

Султан киває поглядом на стіну позаду мене. Оглядаюся, тут знову палає відповідь, але я вже без перекладу розумію, що це означає, «Так».

— А Сафін?!! Він теж повернеться?

Вже не чекаю вказівки султана, сама дивлюся на стіну де з’являється текст.

Перекладаю й читаю в голос.

— Все залежить від тебе... — переводжу погляд на султана, й роздратовано фиркаю. — Офігіти, яка інтрига. — з хвилину дивлюся на чоловіка, і знову питаю найголовніше. — Якщо мені вдасться вирішити твою проблему, ти залишиш фортецю у спокою?

Оглядаюся на стіну, на якій вже палає відповідь.

— Все залежить від результату. — Важко зітхаю, бо мене це цілком не влаштовує. Та схоже виходу немає. Якщо я хочу у всьому розібратися, то повинна погоджуватися на пропозицію султана. Я не в захваті від того, що мені доведеться йти у портал, але схоже це єдиний вихід, аби все стало на свої місця.

Ходжу понад огорожею з забороною, й міркую. Вагаюся. Страшно, але ж як кортить розібратися у всьому, а, окрім цього — це не поганий шанс розпочати нову сферу діяльності.

— Я згодна! — таки з острахом погоджуюся, й з поспіхом додаю. — Але дай мені три дні, аби дослідити тунель...

Мою увагу привертає текст, що палає. Перекладаю його і читаю.

— Тобі це не потрібно. Все дізнаєшся в паралельній реальності. — Збентежено зиркаю на султана. — Ти ж казав залишилося п’ять днів, дай мені три з них.

Султан на пальцях показує два.

— Три зі сьогоднішнім?!! — торгуюся.

Султан хмуриться й невдоволено дивиться на мене. Тепер він знову ходить туди сюди, і зрештою дивиться на мене, й на руках показує три пальці. Отже, він погодився, але мою увагу знову привертає текст на стіні. Перекладаю його і читаю.

— Час не жде!

Я зітхаю і розумію, що мене чекає, щось важливе. Але на все про все, в мене є майже три дні.

— Гаразд! Домовилися! — погоджуюся пильно дивлячись на султана. — Через три дні я піду з тобою, а за цей час ти допоможеш мені вивчити підземелля. Я переконана тут заховано чимало цінних речей. — Примружуюся, і ще раз питаю. — То, що, допоможеш?

Султан лише не погоджуючись киває головою, чим сердить мене. Набираю повні легені повітря, і невдоволено кидаю.

— Я знала, що ти зануда. Гаразд, не хочеш і не треба. — фиркаю. — Але якщо не допомагаєш, то й не заважай. Не треба сидіти в мене над душею. І слідкувати за мною не треба.

Султан невдоволено хмуриться, я чую невдоволене бурмотіння, і бачу як він повільно розчиняється в повітрі.

Я переступаю за огорожу, і лиш тепер розумію, що тут точно є пастки, і мені таки потрібна допомога султана. Схоже даремно я його прогнала. Мені б його допомога таки знадобилася. Хоча я дуже сумніваюся, що султан пішов. Він точно десь поруч, і точно не дасть мені втрапити в халепу.

Виймаю ліхтарик, бо ж за огорожею освітлення немає. Свічу вперед та йду. Тунель досить широкий та високий. Стеля кладена аркою з цегли, та заснована густою павутиною. Павуків, я боюся, але вони високо. Може не чіпатимуть мене. Проходжу до першого повороту й виймаю з рюкзака крейду. Малюю на стіні стрілочку й продовжую рух далі.

Під ногами столітній пил, напівстерті древні малюнки на стінах. Виконані досить майстерно. Приглядаюся і розумію, що це картини намальовані просто на стінах. Схоже це галерея. А ці картини — це неоціненні шедеври. І їх має побачити світ. Але поки в цьому тунелі небезпечно.

Ловлю себе на думці, якби ж було чудово, якби реставратори відреставрували ці картини. На них зображена не тільки історія, а й природа. Відомі жінки, які вочевидь мали відношення до фортеці. Проходжу до чергового перехрестя у тунелі. Малюю стрілочки на стінах і свічу праворуч. Тунель за кілька метрів від входу схоже обвалений. Бо тут гора землі. Свічу ліворуч, тут тунель чистий, заснований павутиною, і в ньому надто темно. І в загалі в тунелі дуже темно, і ця темрява мене лякає. Борюся з шаленим бажанням повернутися назад. Тепер знову шкодую, що прогнала султана.

Видихаю, і на свій страх та ризик рухаюся вперед. І знову малюю стрілочки на стіні.

Тунелем я бродила до обіду. Далі піднялася на поверхню. Перекусила смаколиками у дворі фортеці, і була змушена вимкнути телефон, адже телефонувала Юстина та Віта. Я не ображаюся на подруг, але поки не готова до спілкування.

Перекусивши знову йду у тунель. Мене наздоганяє Олександр й цікавиться.

— Ви подовжувачі бачили, ті, що я вам приніс. — Я здивовано дивлюся на гіда, а він береться все пояснювати. — Я приніс їх у підземелля, близько обіду, але вас не було. Я зараз ще кілька ламп принесу.

— Я була в тунелі. — тихо пояснюю. Бо трохи пригнічена подіями сьогоднішнього дня, і збентежена тим, що на мене чекає. — Дякую, Олександре, це мені дуже допоможе. Бо насправді у тунелях надто темно.