Глава 10

Я дісталася до готелю попутним таксі, яке зловила просто по дорозі.

Піднявшись в номер, приймаю душ, і замовивши вечерю, нарешті вмикаю телефон. Набираю Юстину, тільки встигли перекинутися парою слів, як телефонує Віта. Об’єдную дзвінки, теревенимо усі разом з добрих пів години. Мені вже вечерю принесли, а я все ніяк не можу переслухати подруг. Мене на роботі немає всього п’ять днів з вихідними, а там вже стільки всього сталося. Та найголовнішою новиною є те, що наша богиня, і обличчя каналу, знайшла собі багатого Папіка, як зараз модно, і покидає наш колектив-тераріум. Тепер наш Микола Іванович, бідкається ким же її замінити, і кого викликати з відпустки. Оце мене, й найбільше турбує.

Слухаю дівчат і побоююся, аби мій шеф справді не подзвонив мені.

Завершивши розмову з дівчатами, вечеряю і лягаю в ліжко. З пам’яті ніяк не йдуть сумні очі жебрака. Він хоч і примара, але милий старенький. Звичайно з характером. Ну це не дивно він же султан.

Цікаво скільки наложниць у нього було?

Хмикаю і ловлю себе на думці, що, мабуть, я не красива для нього, якщо я бачу старого султана. Що ж, і на тому спасибі, а, то ще не вистачало закохатися у примару.

Здригаюся від того, що дзвонить мій телефон. Я уже майже дрімала, тому й і голову лізе всіляка хрінь. Видихаю й беру гаджет в руки. Серце завмирає, — це «Микола Іванович».

Я уже нервую, бо нізащо не вийду з відпустки. Руки одразу тремтять, але я знімаю слухавку.

— Доброго вечора, Цвітано! Не завадив? — цікавиться шеф.

— Доброго, Миколо Івановичу! Швидше розбудили, — чесно зізнаюся.

— Цвітано, ти, що прихворіла? Це на тебе не схоже... Ти ж так рано ніколи не лягаєш... — Заклопотано дивується шеф.

Микола Іванович, — у нас мужчина за сорок, — це ми так жартуємо. Бо насправді нашому шефу під шістдесят, але він хоче здаватися молодшим, отож ми підтримуємо його, як можемо.

— Миколо Івановичу, я ж людина, а не робот. Я теж інколи втомлююся. До того ж у мене відпустка, тож балую себе. — Сонно відповідаю на слова шефа, хоча в душі наростає неспокій.

— Цвітано, змушений тебе розчарувати — твоя відпустка завершена. Завтра ти виходиш на роботу. — ставить мене перед фактом шеф.

Я шокована. Знала ж, що він може мене попросити вийти на роботу, але його нахабність, ні в які ворота. Я мовчу. В голові підбираю слова, бо ж знаю, що з шефом сперечатися марно.

— Цвітано, ти мене почула? — цікавиться суворо чоловік.

— Почула! — сухо кидаю я та повідомляю. — Я не в місті, і навіть не в області. Тому завтра на роботу вийти не можу.

— Цвітано, мене не обходить, де ти. — відмахується Микола Іванович, та наказує. — Зранку ти маєш бути на роботі.

— Мене не буде, ні завтра, ні до кінця відпустки. — ставлю шефа до відома, бо мене вже дістало те, що мною закривають всі діри та проколи.

— Цвітано, будемо вважати, що я цього не чув. У тебе ніч, аби повернутися в столицю. Зранку я хочу бачити тебе в офісі...

— Я не... — обриваю свою мову, бо шеф кладе слухавку. — Старий недоумок! — фиркаю я, й розгублено дивлюся на екран телефона.

Я вся нервую. Страшенно не люблю, коли мене смикають, та змушують. Я знаю, що в пориві злості шеф може мене звільнити, але мені байдуже. Цього разу, я піду на принцип. Зроблю все мовчки. Бо я точно нікуди їхати не збираюся.

Кладу телефон на тумбу, й лягаю нормально на подушку. Повернувшись на бік, намагаюся заснути. Та не виходить. Події сьогоднішнього дня та дзвінок шефа, утворили у голові кашу.

Через це я пів ночі крутилася, не могла заснути.

На ранок прокинувшись, викликаю таксі. Голова тріщить, добре, що кинула у рюкзак таблетки.

Сівши в таксі розслаблено відкидаюся на сидіння. А Сергій Петрович цілу дорогу мені розповідає, про фейкову пожежу у фортеці, ну і звісно про плітки, які снують містом стосовно цього.

Виявляється, святі отці називають це дійство — шабашем сатани, любителі аномальних трафунків — говорять, що хтось порушив спокій у фортеці, і перетнув дозволені кордони. І, що тепер слід чекати біди.

Останні новини мене неабияк бентежать. Я ж розумію, що цей спокій у фортеці порушила я. Схоже таксист, про це теж здогадується, бо наполегливо просить мене.

— Цвітано, щоб не говорили люди, ти повинна довести справу до кінця. Вже кілька століть усі закривають очі на те, що відбувається, але так більше тривати не може. — Чоловік пригальмовує, біля мосту перед фортецею, і оглядається на мене. — Сафін почав своє розслідування... Але схоже, щось пішло не так. — таксист надто відверто дивиться на мене, кілька секунд, а тоді з проханням у голосі додає. — Красуне, ти не можеш тепер відступити.

Я нервово ковтаю, й примружившись, питаю.

— Ви були знайомі з Сафіном?

— Підвозив його кілька разів, — напружено зізнається чоловік.

Така звістка розпалює у мені неабияку інтригу.

— Сергію Петровичу, може розповісте...

Хотіла попросити таксиста, розказати мені хоч щось про цього бізнесмена, але замовкаю, бо нам сигналить машина позаду. Я швидко розраховуюся, і вже виходжу з авто, як чоловік просить.

— Набереш мене у вечері, як повертатимешся.

Я погоджуючись киваю головою, і попрощавшись йду від машини.

На дворі тільки дев’ята, а сонце пече так, що хочеться плюнути на все, і податися вниз до темно-зелених вод Смотрича.

Роблю кілька кроків і зупиняюся, адже на початку мосту, мене чекає жебрак. Я зітхаю та рушаю вперед, бо ж знаю, що він чекає на мене.

Сьогодні я відправляюся прямісінько у підземелля. Зрання я у свій рюкзак поклала все необхідне. Два ліхтарики, пензлик, спеціальні хімічні препарати для перевірки на значущість, тих чи інших предметів, рукавички, фотоапарат, воду та крекери.

Увійшовши у двір фортеці відчуваю, що позаду йде султан. Сьогодні лише оглядаюся, але не зупиняюся. Я не виспалася, а ще й те, що я вперше пішла проти вимог свого шефа, не дає мені спокою та неабияк турбує. Самопочуття жахливе, але я не зважаю на присутність султана. Зрештою він нічого поганого мені не зробив.