Подружжя

 Ранок суботи. Він знову залишив мені каву і круасан на столику біля ліжка, а сам поїхав на свою секретну роботу, про яку я нічого не знала, хоч ми вже два роки в шлюбі.

 Згадавши, що на вчорашній вечірці ми зробили багато чудових фото, вирішила їх переглянути. На мій подив ні на одному з них мого чоловіка не було. Спочатку це мене збентежило, а потім я згадала, що в той вечір він тільки фотографував.

 На наступний день після вечірок ми з подругою завжди сидимо в улюбленій кав’ярні, обговорюємо як все пройшло і ділимося особистими враженнями. Вона показувала фото які сама робила, але і на них мого чоловіка теж не було.

 – Слухай, а чому Андрія немає на твоїх фото?

• Якого ще Андрія?, – з величезним подивом запитала подруга.
• Як це якого, мого чоловіка Андрія!
• Люба, що з тобою? Ти ніколи не було заміжня, та і серед наших знайомих не було і немає ніякого Андрія.

 Я, психолог за освітою, загнана в кут. В якому це сенсі немає? А з ким тоді я прожила ці два роки?

 Так як бажання показатися божевільною перед подругою у мене не було, я вирішила все обіграти і просто сказала, що заснула за переглядом цікавого фільму, який мене занадто сильно захопив.

 Через всю серйозність роботи Андрія на час його від’їздів ми з ним спілкуватися не могли. Цей раз не був винятком, окрім одного: всі мої і його знайомі вдавали ніби Андрія ніколи не існувало. Я переглянула всі фото, на жодному з них його не було. Весільний альбом взагалі був відсутній. Я по-тихеньку почала їхати з глузду.

 Місяць без нього я провела за пошуками хоча б яких-небудь слідів до нього, та все виявилося марно.

 Ще далі в розумовий кут мене загнав дзвінок у двері. Приблизно в такий же час він повертався додому на тиждень. Відчинивши двері, я побачила Андрія. Він стояв такий же самий як і завжди при своїх поверненнях додому, я стояла з тремтячими колінами. Він запитав чи я не хвора, та я скинула все на втому і вдала ніби нічого не сталося.

 І все знову стало як і було: ми разом їздили в супермаркет за покупками, ходили в місцевий бар пити пиво і грати в покер з друзями, з тими хто казав, що я ніколи не виходила заміж. Вони спілкувалися з ним ніби знають його сто років.

 І ось знову моя подруга влаштовує вечірку, на яку нас з Андрієм запрошено. На вечірці вона сфотографувала нас на мій телефон, фото вийшло чудове. Під кінець вечора я сказала йому, що не добре себе почуваю і попросила поїхати додому раніше.

 Це був останній вечір його вихідних, зранку він знову повинен їхати на роботу. Я більше не могла тримати все в собі і вирішила, що в цей вечір спробую з ним поговорити і дізнатися, що ж насправді відбувається.

 Як тільки ми опинилися вдома він почав збирати свою валізу, але чомусь замість своїх речей складав туди мої речі.

• Тобі треба відпочити, люба, ти занадто втомилася, там тобі буде краще.

 Я не на жарт перелякалася і вже хотіла вибігти з квартири, але не змогла відімкнути двері, їх ніби хтось тримав з тієї сторони.

 Андрій дуже швидко до мене наближався, але в ту мить мені здалося що пройшла вічність, до того моменту як його божевільно блискучі очі опинилися прямо навпроти моїх.

 Я вже почала втрачати свідомість, і останнє що я запам’ятала з того вечора – це те я як всадила йому в око ніж, який носила в рукаві з метою самозахисту, а він упав на підлогу і стікав кров’ю.

 Вранці я прокинулася в нашому ліжку; не знайшовши ні тіла, ні слідів крові, я поглянула на телефон і не знайшла нашого фото. Це була субота. Він знову залишив мені каву і круасан на столику біля ліжка.