Знайомство

Безсоння. Воно турбує мене рідко. Але цієї ночі не спалось. Якесь дивне відчуття не давало спокою. Поруч спокійно спав чоловік, сопіли донечки у своїх ліжечках. Я було потяглася за телефоном в надії почитати щось в інтернеті. Пів на третю. Дивно, але цікавих відео або статей не траплялося на очі. Я вирішила зробити собі чаю. Все одно лежати у ліжку було некомфортно.

Пробравшись тихенько на кухню я ввімкнула чайник. Знайомий холод промайнув по спині.

«Знову почую про небіжчика» - із жалем подумала я насипаючи в горнятко заварку. Холод був незвичний, дещо виразніший ніж зазвичай. Але на це я не звернула уваги. Опалення було вимкнуте. А на вулиці все таки листопад.

Розвернувшись до столу я мало не впустила горнятко. На стільці сиділа Вона. Я виразно бачила жіночу постать у темній довгій сукні з красивим густім волоссям і не природно білою шкірою обличчя. Моє тіло спаралізувало. Слова застрягли в горлі. Я сильно зажмурила очі, потрусила головою. Жіноча постать нікуди не зникла. Більше того, Вона усміхалась з цікавістю споглядаючи мій шок.   

- Мені чаю не запропонуєш? – запитала гостя веселим тоном.

Я мовчала. В моїй голові роїлися сотні думок. Опанувавши свої емоції я прошепотіла:

- Ти за мною?

Вона розсміялася. Було очевидно, що моє питання її здивувало. Гостя заперечливо похитала головою. Але мене це не заспокоїло. Мій погляд метнувся на стіну за котрою спали чоловік і донечки.

- Розслабся. Я не буду нікого забирати із цього дому. Принаймні сьогодні. Я прийшла просто поговорити. Уявляєш, мені в моєму світі бракує спілкування. От я і вибрала тебе для періодичних дівочих посиденьок. Думаю, ти згодна.

- А в мене є вибір? – нотки іронії було важко приховати.

- Ти зла. Я до тебе прийшла з відкритим серцем і душею щиро сподіваючись на дружбу. І що я отримую взамін? Та тисячі людей були б щасливі опинитися на твоєму місці. Я думала, ми хоча б ознайомимося, поговоримо на якійсь загальні теми. А тут… Таке враження що я тебе змушую спілкуватися. Ти навіть не уявляєш як це мені – жити між світами. Люди не змінюються. Вони залишаються егоїстами. Віками…

Мені стало не пособі. Так, я думала виключно про себе. Сором ставав усе сильнішим. Я дивилася на тендітну жіночу фігуру і мені стало її дуже шкода.

- Вибач. Давай поговоримо. Чаю тобі зробити?

- Роби. – Вона розсміялась. – Але коли твій чоловік зайде на кухню, то сама будеш пояснювати, чому чай у двох горнятках. Твоє ім’я я знаю. Не хочеш почути моє?

Це питання застало мене зненацька. Я ж начебно знала хто Вона. Але вимовити вголос ім’я не наважувалася. Її моя реакція відверто веселила. Було враження, що Вона спеціально вводить мене в ступор своїми питаннями.

- Марена. – Вона простягла мені руку. Я не квапилася її потискати.

- Я думала ти Смерть – витиснула я з себе таке неприємне слово.

- В загальному так. Тобто цим словом називають кілька сутностей. Мене (Марену), Азраїля, Морріган, Шахат і Гавриїла.

- Почекай. Я нічого не розумію. Марена – це слов’янська міфологія. Гавриїл і Азраїль – архангели, відносяться до християнської релігії. Інші імена я ніколи не чула. Але думаю, що це теж персонажі якоїсь міфології. Це якось дивно, що ви всі «працюєте» по суті одночасно. І чому все таки не Смерть? Де коса? В книжках тебе зображають явно не так як ти виглядаєш. Ти спеціально вибрала цей образ щоб мене не лякати? В чому суть?

- А ти казала, нам нема про що поговорити… Смерть – це стан фізичного тіла, коли Душі прийшов час іти в потойбіч. Наша робота (моя і інших) – зустріти її після того як вона звільниться від плоті і провести у інший світ. Вивести на новий рівень так би мовити. Розумієш?

Насправді я не розуміла. Дивилася на Гостю і думала чому саме я Її бачу, спілкуюся з нею? Невже якийсь Супергерой поруч не може опинитися на моєму місці? А може я і стала тим Суперменом, тільки от з моєю думкою Провидіння (чи хтось інший) не поспішав рахуватися. І тут я згадала про батьків. Серце боляче стислося.

- Як там? У іншому світі.

- Я не знаю. Ніколи довго там не була. Моя робота бути провідником. А куди вони попадають і як далі живуть залежить лише від їхньої віри. Наприклад, у що віриш ти? Мовчи. Я сама відповім. На грудях у тебе хрестик. В дитинстві пройшла таїнство хрещення. Та чи дійсно ти християнка? У шухляді лежить кулон-півмісяць. Е слов’янська прикраса-оберіг. І ти інколи береш його в руки бажаючи щоб він подарував щастя, сімейне благополуччя. Чи ж не богохульство це? Але ти не слов’янської віри бо насправді далека від їх традицій. Далі більше. Руни. Вони є подарунком скандинавських богів. Ще карти. Звичайна колода прийшла зі сходу. А Таро – з Древнього Єгипту. Так у якого Бога ти віриш?

- Карти я більше в руки не беру. Вони зло. А Боги… Я вірю, що є в світі один Господь. Один на всі релігії. Він милостивий і кожному готує місце потойбіч на яке людина заслуговує.

- Браво! – Марена не стримала емоцій. - Ти була б хорошим політиком. Так красиво дати неоднозначну відповідь на пряме питання ще треба вміти.

- Я не розумію одного. Як з тими людьми, котрі вірять у переселення душ? Якщо кожному дається по його вірі, то якось і це має бути.

Марена задумалась. Вона явно хотіла задовільнити мою цікавість, але чомусь вагалась. Після кількахвилинної мовчанки Марена вирішила таки посвятити мене у цю таємницю:

- Кожна релігія розділяє добро і зло, рай і пекло. Це їх об’єднує. До раю і пекла ведуть різні дороги. Але є ще третій шлях – можливість знову народитися в фізичній оболонці. Але всі спогади із попереднього життя будуть втрачені. Ми приводимо Душу до роздоріжжя. Пояснюємо, якою дорогою вона має піти (яке місце заслужила) і пропонуємо вибір. Також є ще один спосіб змінити шлях у потойбіч – щирі прохання живих людей за душу яка відійшла. У народів різні традиції. Але щирі думки здатні творити дива.

- Мої батьки… Вони потребують молитви, чи уже завершили подорож? Де вони? – я не була впевнена, що хочу почути відповіді.