Книга 2 Глава 15

XV

Кажуть, що роз’ятрена фантазія мистця може химерністю і над-звичайністю своєю випередити найдивовижніший витвір Натури, наймонструозніший факт Реальної Дійсности.

Але я признаюся, що вкупі з громадянами реалістами ніколи не йняв цьому віри. І той, кому ще треба доказів, мав би подивитися на човен, що їхав на колесах у цілком реальному лугові, серед живих і соковитих осик та ясенів, живий студент з химерним прізвищем Пе-ребийніс (яке дійсно вирізане на кручі межи Задонецькими і Коропо-вими хуторами, в чому кожен може сам переконатись) котив цього човна за весло, як за штельвагу, а в човні сиділа прекрасна жіноча фі-гурка — жива італійка Альчеста в літі тисяча дев’ятсот двадцять во-сьмого року. Я думаю, що цей абсурдний факт, це гротескне сполу-чення несподіваних чужорідних елементів у прозаїчному лісі навпро-ти Тюндика самі по собі могли б переконати найбільш завзятого ске-птика.

Отже, човен котився лісовою дорогою. Як деякий запорожець, могутній Перебийніс тягнув чорноморську чайку на перетяжці, на носі спочивала берданка — бойова гаківниця, прекрасна генуезька бранка, задумлива й сумна, сиділа в кораблі, і корабель ваги-переваги никав по хвилястій лісовій дорозі.

Немов чайка, що шукає в лузі при битій дорозі свої любі діти, шугав човен у коломиї і знову підіймав голову, вибираючись на спа-дисті сугорби. Дитячі дерев’яні колеса незграбно пурхали в колії, і вісь, як кустарна дирчітка, наївно торохтіла під човном. Немов коло-сальна лялька сама їхала на колесах у дарунок лісовому велетенкові Вернидубові, що солодко спав, витягнувши босі ноги в очеретах, десь за Довгим озером. Так солодко спав велетенко, що й не поворухнув-ся, коли лялька підкотилася до самого берега Довгого озера і Пере-бийніс почав витягати з-під човна колеса.

Уже він улаштував вісь, уже поставив весла і лагодився зіпхати човна в воду, коли Альчеста побачила крізь кугу чиїсь босі ноги.

— Оресте! Дивіться! — скрикнула вона. Перебийніс швиденько розсунув зілля і витяг звідти за ноги невеличкого хлопця, чорного і обідраного. Хлопець протер очі й сказав:

— Пустіть, дядю, а то вкусю!

— Для чого ж ти будеш кусати мене, вічний мандрівче? — ска-зав Перебийніс. — Яка тобі з того буде вигода! Краще ти розкажи прекрасній дамі про свою останню мандрівку, а я тобі за це дам, ска-жімо, три кубічні дециметри сала, бо хліб у тебе, очевидно, є. Почи-най, о завзятий, невтомний мандрівче. Починай, о соле землі, о їдю-чий ферменте, що примушуєш мусувати міщанський побут! Починай, хлопче!

— Попереду ви мені покажіть сало, — ввічливо, але твердо од-казав безпритульний.

Перебийніс одрізав скибку сала і дав її безпритульному.

— Я син доброго древонасадця, — сказав хлопець, — він виго-нив колись мене з братом і матір’ю з хати. Довго блукали ми, шукаю-чи притулку, та нарешті я не витримав такого неспокійного життя і втік до безпритульних.

Сьогодні я був близько хати доброго древонасадця, мого батька, я хотів украсти дошку або дві, бо мені треба було зробити запас цига-рок. Але добрий древонасадець вистрелив у мене з рушниці, і я втік. Я спав тут коло озера, і мені приснилося, ніби десь лісовою дорогою торохкотить деревляний візок і в ньому сидить марципанова лялька. Цей візок був дуже маленький, і його тягнув веселий сірий ослик…

З човна задзвенів срібний сміх, то сміялася Альчеста. Перебий-ніс ласкаво глянув на безпритульного.

— По тому я прокинувся, і мені здалося, що ви, дядю, витягли мене за ноги і дали мені скибку сала. Оце така була моя остання ман-дрівка.

— Все ж таки, мандрівче, я думав, що ти зможеш більше розпо-вісти, — мовив Перебийніс.

— Ах, дядю! — сумно зідхнув хлопець. — Ви не можете собі уявити, як набридає за цілісінький день розповідати. Це ж мій хліб — оті казки, що я їх мушу експромтом творити для кожного, хто може дати мені копійку. До того ж ця публіка страшенно полюбляє антиху-дожні оповідання про злочинства, грабунок, полові ненормальності та венеричні хвороби. Чи повірите, цей сифіліс просто сидить мені в пе-чінках. Отож я розповів вам щиру правду і тільки трішки прикрасив свій сон. Будьте готові.

Безпритульний зробив бадьорий жест рукою і, одійшовши на ступнів десять, ліг у траву.

Лісовою дорогою з-поміж дерев вийшов добрий древонасадець.

— Доброго здоровля, — сказав він і сперся на рушницю. — У вас теж берданка; це виходить усе одно як австрійський фронт. Коли я був на фронті, ми сиділи отак на горі взимку, а австрійці під нас пі-дкопувались. І зовсім близько сновигають нехристі, отак за гін від нас. Нам патронів дають удосталь, кажуть: "Дєлайтє перестрєлку". Ну, ми робимо ту перестрєлку так — аби стріляти, тільки коло мене один хлопець і каже: "Дядю, я його встрелю, близько дуже, собака, бігає".

"Не стріляй, — кажу, — на кий тобі чорт? Роби перестрєлку".

А він знову: "Дядю, — каже, — я його поцілю, гада!"

"Та на кий тобі, — кажу, — біс він здався? Яка тобі вигода, ска-жи, дурна голово?"

А він одно: "Поцілю та поцілю".

І поцілив-таки, дурень. Австрієць як не закричить, мов заєць, аж у вухах залящало. Підбіг до нього санітар, ізняв із його усе, й сорочку ізняв — а тут холодно, аж зуби цокають, тільки глядячи на нього, і став йому перев’язку робити. А цей дурний ніяк не вгамується.

"Дядю, — каже, — я й санітара поцілю!"

"І не кажи до мене, — кажу. — Я з дурнем і балакати не хочу. А коли ти тут будеш людей без діла стріляти по-дурному, то, ось тобі слово, поцілю тебе самого колись у спину".

Аж тоді вгамувався. Отак-то бувало славно в нас на австрійсь-кому фронті.

Древонасадець приязно оглянувсь навколо й побачив безприту-льного в траві.

— Диви, Ілько! — сказав він. — Знов ти в мене дошки націляєш. Я ж тобі казав, що встрелю. Ну, лежи, лежи, тільки щоб до хати й близько не підходив.

Древонасадець вибрав вигідне місце і сів на траві крутити собі цигарку.

Торохтів віз, і з лісу виїхав селянин Черепаха, підстьобуючи свого вірного коня Володьку.