15. Кросна

Вступ

Були часи, коли люди не сиділи в інтернетах. Не було ні соціальних мереж, ні вподобайок. Ні тобі телевізора, ні телефона. Та й на все це в ті часи навіть часу не вистачило б, бо роботи було вдосталь. Улітку — городи, заготівля сіна та дров, догляд за худобою, господарські клопоти. А довгими зимовими вечорами, коли за вікнами завивала хуртовина, а в печі потріскували дрова, люди теж не байдикували. Пряли вовну й коноплі, плели кошики з лози та шумелиння, майстрували нехитрі речі для господарства. А дехто розкладав кросна.

Кросна — то особливий ткацький верстат, переважно дерев'яний, із безліччю перекладин, валів, ниток і мотузок. На перший погляд, конструкція могла здатися складною, але вправна господиня знала кожну її деталь. Знала, яку нитку куди протягнути, як натягнути основу, як провести човник із пряжею між рядами, щоб поступово народжувалося полотно.

На кроснах ткали все, що було потрібне в селянській хаті: полотно для сорочок і постелі, рядна, рушники, ліжники, килими. Робота була кропіткою, вимагала терпіння, вправності й доброго ока. Нитка до нитки, рядок за рядком — і з-під рук майстрині виходила річ, у яку вкладалися не лише праця, а й час, тепло та частинка самої господині.

У кожній місцевості мали свої секрети ткацтва, свої візерунки й кольори. А в Карпатах, де довгими зимами люди більше часу проводили вдома, ремесло це було не тільки способом заробітку, а й частиною звичного життя.

Та з кроснами пов'язували не лише ремесло. Навколо них здавна ходило чимало дивовижних переказів і повір'їв. Старі люди казали, що розкладені влітку кросна можуть затримати дощ. Нібито доки стоїть верстат і натягнуті на ньому нитки, хмари оминають село, а земля потерпає від посухи. Та варто було розібрати кросна — і небесна вода зривалася вниз такою зливою, що могла затопити городи й потоки.

Але наймоторошніші історії стосувалися іншого. Подейкували, що деякі господині вміли за допомогою кросен відбирати молоко в чужих корів. І то вже були не жарти й не звичайні сільські забобони. Принаймні так розповідали старі люди. А старі люди, як відомо, не все говорили просто так…

Акт перший

Село Глибокий Потік заховалося в мальовничій, густо озелененій улоговині Тячівщини, де Карпатські гори поступово переходять у горбисті передгір'я. Воно простяглося вздовж берегів однойменної річки Глибокий Потік, яка стрімко несе свої води до річки Апшиці. Село наче відгороджене від решти світу високими лісистими пагорбами, що створює атмосферу затишку й усамітнення.

Того вечора чередарь Дмитро Албу гнав неспішно череду корів додому. Господарі то тут, то там чекали біля воріт на своїх годувальниць, аби спровадити їх до хліва. Корови, побачивши господарів ще здалеку, мукали й прискорювали крок.

— Митре! — озвалася Поланя Ороска невдоволеним голосом, оглядаючи свою худобу й підганяючи її лозовим прутиком. — Учора моя корова прийшла додому здоєна! Два горнята молока замість п'ятнадцяти літрів. По вівторках моя корова усе так приходить. Ко тото робить, не скажеш?

— Нич не знаю, Поланьо. Ніхто такого не робив. Я таке не роблю і нікому не дав би м зробити.

Дмитро постукав палицею по стегну корови, що замешкалася, відволікшись на пучок зеленої трави край дороги.

— Кажуть, відьми молоко удбирають. Айбо котра тото босорканя, я не знаю.

Акт другий

Після загону череди Дмитро звично почвалав стомленою ходою до корчми.

«Погар файного червеного вина — не завадить перед сном», — подумав собі він, вітаючись з іншими.

— Слава Ісу!

— Слава й на віки, Митре. Як ти, старий? — поздоровкався Василь Бокоч.

— Помалу, Васю. Каждий день у череді. Ніг не чую.

— Є таке, — відповів Василь, тримаючи недопиту чарку. — Тому й треба мало вина, аби ноги не гуділи. Я після того сіна нич не берую.

Дмитро взяв свій погар вина й зробив пару спраглих ковтків.

— Челядь прич скаржиться, що корови приходять додому без молока. Кажуть, що я краду — дою їх увечері перед загоном.

Він подивився на свою чарку. Корчмар саме долив її до самого верха.

— Най ніґда більше не уп'ю, кидь я крав колись молоко! — випалив він і випив до дна.

Акт третій

Поклавши порожній погар на стіл, Дмитро закусив солодко шматком копченої солонини.

— Якби я крав молоко у череді, то я б мав його бочками продавати. А у мене його не є.

— Ага, як у Маріки Фозекошки, — озвався корчмар Федор Пинтя. — Корови у неї не є, а молока, ги ти кажеш, Митю, бочками продає. А ще у неї є, кажуть, кросна. То вона покровці тче і теж продає.

— То, може, у неї чоловік десь робить на господарстві, — заперечив Василь, доцьопкуючи останки вина в погарі. — Звідки би взялося інакше стільки молока?

— Не є у неї ніякого чоловіка, — заперечив корчмар Федор.

— Та де, не є? — здивувався Василь, звівши очі.

— Не є давно. Я точно знаю. Вдова вона.

Чоловіки ще трохи сперечалися, допили корчажку вина й розійшлися.