14. Останній жарт

14. Останній жарт 

Передмова

На заході України, на Закарпатті зокрема, як і в багатьох країнах Європи, перше листопада віддавна належить мертвим. У цей день усі йдуть на кладовища: прибирають могили, кладуть хризантеми, ставлять свічки. Коли споночіє, кладовища світяться, як цілі міста, де замість вікон горять вогники. Це не страшні вогні. Це пам’ять. Але саме тому в цю пору особливо відчутна межа, яку не можна переступати.

Акт перший

Геловін у селі Ворочів відсвяткували так собі. У школі повісили паперових кажанів, у кафе «Гуцулка» продавали гарбузові пироги, а на центральній вулиці кілька п’ятикласників у простирадлах випрошували цукерки й розбіглися, щойно хтось гукнув на них із вікна.

Сімнадцятирічному Маркові Гінцяку цього було мало.

— Чуєш, — сказав він, розвалившись на лавці біля автобусної зупинки. — Усе це дитячий садок. Завтра ж «день на цвинтарі». Люди прийдуть зі свічками, усе стоятиме в тумані… Це ж готова декорація.

Шістнадцятирічна Соломія Лазоришинець, світловолоса, з телефоном, що ніколи не вимикався, підняла голову.

— Ти про що? Хочеш влаштувати розіграш? — спитала вона.

— Про відео, — продовжив Марко. — Таке, що розлетиться. Уяви: туман, ряди свічок і з-за хреста виходить щось біле й моторошне.

Їхній приятель Іштван Балог — смаглявий, мовчазний син місцевого столяра на прізвисько «Мадяр» — довго дивився в землю.

— Йо, завтра там буде повно людей.

— Тому завтра й підемо, — відповів Марко. — Увечері, коли всі вже повкладали квіти, але лише йтимуть зі свічками. І почекаємо на туман.

Усі троє знали, що це погана ідея. Але в кожного з них була своя причина не сказати цього вголос: Марко хотів, щоб його слухали, Соломія хотіла переглядів, Іштван хотів, щоб його не вважали боягузом.

Акт другий

Старий цвинтар Ворочева лежав на пагорбі за околицею. Чорні липи, кам’яні хрести, залізні хвіртки, що від найменшого вітру жалібно скрипіли. Люди ще з учора клали на могили хризантеми, і навіть біля входу на цвинтар стояли відра з жовтими й білими квітами.

На могилах мерехтіли безліч вогників. Ще з обіду юрби людей ходили поміж хрестами, розставляючи тут і там лампадки. Більшість уже світилися, але були й такі, що досі чекали на своє світло.

Туман зійшов із потоку близько сьомої вечора. Він не підіймався, а наче виповзав: тонкими пасмами між хрестами, обплітаючи ґратки, лизнув підніжжя каплиці й повільно, наче розмірковуючи, пішов угору. Повітря стало важким, солодкуватим, пахло вологою землею, парафіном зі свічок і гнилим листям.

— Класно, — прошепотіла Соломія, вмикаючи камеру айфона. — Він сам створює кадр.

Іштван стояв осторонь. Він чомусь помітив, що не чути жодного звуку. Ні псів із села, ні потічка, ні вітру. Лише його власне дихання відлунювало, мов у великій порожній бочці.

— Тихо якось, — сказав він.

— Тихіше, ніж на кладовищі, не буває, — хихикнув Марко.

Дід Міклош Ласлович, сторож, пішов додому ще о шостій, залишивши березову мітлу біля брами. Це теж врахував Марко.

Акт третій

Вона з’явилася десь о пів на восьму.

Спершу вони побачили лише ліхтарик — слабкий синюватий вогник, що хитався в тумані й наближався так повільно, ніби той, хто його ніс, мав усі ночі світу. Потім із напівтемряви проступила постать у темному пальті, з хусткою до плечей, з оберемком білих хризантем і каганцями в прозорому пакетику, типу «майка».

Жінка йшла без поспіху. Так ходять ті, хто знає дорогу напам’ять і щоразу не готовий до її кінця. Вона дійшла до дальнього ряду, до маленької могилки, що ще не світилася, з низеньким хрестом і похиленою фігуркою ангела, присіла, поставила скло каганця, запалила сірником і довго-довго не рухалась.

Свічка спалахнула, і біля її вогника туман на мить став аж золотим.

— Може, не треба, — тихо прошепотіла Соломія. Щось неприємне стиснулося в неї в грудях, але вона відразу погасила це відчуття, як гасять недопалок. — Вона ж сама.

— Саме тому, — сказав Марко, і голос у нього став інший, збуджений і трохи чужий. — Нікого поруч. Ідеальний кадр. Соломіє, знімай. Іштване, ти йдеш ззаду.

Іштван натягнув біле простирадло й гумову маску. Вона пахла потом і пластиком. Крізь прорізи для очей світ став вузьким, як щілина.

Червона крапка запису на екрані телефону спалахнула.