7. Горище

7. Горище

(оповідання загадка. головоломка)

Акт перший

Ми піднялися на горище по черзі, бо сходи були занадто вузькі для двох.

Спочатку — Олаф. Він зігнувся під низькою стелею, штовхнув ляду плечем, і та відкрилася зі скрипом, схожим на стогін. Пилюка посипалася вниз, як сніг у літню спеку. Потім — Ірма. Вона чекала біля підніжжя сходів, поки брат не зник у темному квадраті отвору, а тоді теж полізла нагору, тримаючись за сирі від часу перекладини.

— Обережно, тут балка низька, — гукнув Олаф зверху.

— Бачу, — відповіла Ірма, хоча, здається, не дивилася в той бік.

Горище зустріло їх запахом старого дерева, нафталіну і чогось ще — солодкуватого, як засохлі квіти в книжці. Мати любила сушити квіти. Любила, поки могла щось любити.

Минув тиждень після похорону. Будинок здавався порожнім навіть тоді, коли в ньому були люди — настільки порожнім, що навіть звичні звуки, скрип підлоги чи цокання годинника, тонули в тиші, не залишаючи по собі луни.

— Треба розібрати все це, — сказав Олаф, обводячи рукою простір. — Хтось має це зробити.

— Хтось, — повторила Ірма, наче ця думка здавалась їй чужою.

Акт другий

Перше, на що впав погляд, — дитячий велосипед. Маленький, червоний, з облупленою фарбою і дзвоником, що досі дзенькав, коли його торкалися.

— Дивись, — Ірма присіла біля велосипеда. — Це ж мій. Я на нього впала з тієї яблуні, пам'ятаєш?

Олаф нахмурився.

— Якої яблуні? У нас ніколи не було яблуні.

— Була. Біля сараю. Велика, з червонобокими яблуками. Я залізла на неї, гілка підломилася, я впала прямо на велосипед.

— Ірмо, я не пам'ятаю ніякої яблуні.

— Дивно, — вона труснула головою, наче відганяла муху. — Може, це було до тебе. Хоча... ні, ти теж там був. Ти стояв унизу і кричав, щоб я злізала.

Олаф мовчав. Потім узяв велосипед за кермо й поставив його ближче до ляди — туди, де вже збиралася купа речей "на викинути".

— Добре, що батько тоді відвіз тебе в лікарню, — сказав він раптом, наче спогад прийшов сам, без запрошення.

— Тато помер ще до того, — відповіла Ірма тихо.

Запала тиша. Десь у стіні, здається, зашурхотіла миша, або вітер, або просто старий дім дихав, як завжди дихають старі будинки.

— Точно, — Олаф провів рукою по обличчю. — Точно, помер. Я просто... переплутав.

— Нічого, — Ірма вже відкривала іншу коробку. — Стільки років минуло.

Акт третій

У коробці лежали листи. Десятки конвертів, пожовклих, перев'язаних вицвілою стрічкою. Деякі без марок — мабуть, мати писала їх і не відправляла.

Ірма дістала один, розгорнула.

— Це від тітки Гертруди. Пише про якогось пса, Рекса. "Передай дітям, що Рекс згадує, як вони з ним гралися на дворі".

— У нас ніколи не було пса, — сказав Олаф машинально, продовжуючи перебирати інші конверти.

— Я й кажу. Тітка щось плутає.

— А пам'ятаєш нашого собаку? — раптом запитав він сам, відкладаючи лист, який тримав.

Ірма підняла очі.

— Олафе, ти що? Ти ж щойно сам сказав, що в нас не було собаки.

— Сказав? — він на секунду завис, дивлячись у порожнечу, потім труснув головою, як людина, що виринає з-під води. — Так. Звісно. Не було. Я просто... задумався про щось інше.

Ірма дивилася на нього довше, ніж зазвичай. У її погляді з'явилось щось схоже на занепокоєння, але вона нічого не сказала. Натомість узяла наступний конверт.

— А це лист від тебе. Тобі тоді було, мабуть, років десять. "Дорога мамо, у школі сьогодні було весело. Ірма впала з турніка і плакала, але я з її не сміявся."

— Я писав мамі листи? — здивувався Олаф. — Ми ж жили в одному будинку.

— Може, з табору. Дивись, дата — літо. Нас, мабуть, відправляли в табір.

— Я не пам'ятаю табору.

— Я теж, — Ірма поклала лист назад у коробку, обережно, наче боялася його розбудити. — Але ось доказ. Чорним по білому.

Акт четвертий

Старий годинник стояв у кутку, вкритий пилом, стрілки зупинені на 4:17. Ірма потягнулась і протерла циферблат рукавом.

— Цей годинник стояв у моїй кімнаті, — сказала вона. — Я засинала під його цокання.

— Він стояв у моїй, — заперечив Олаф. — Я пам'ятаю, як він заважав мені спати, я навіть просив маму його винести.

— Олафе, у нас же були окремі кімнати. Може, він стояв спочатку в тебе, а потім перейшов до мене?

— Може, — погодився він, але в його голосі прозвучала якась невпевненість, неначе він намагався пригадати план будинку і не міг.

— Дивно, що я не пам'ятаю, як ми переносили меблі, — додав він за хвилину.