6. Дзеркало свідомості

6. Дзеркало свідомості

(оповідання загадка. головоломка)

Акт перший

Я завжди вважав, що коридор у нашій квартирі занадто довгий.

Вранці, коли я виходив на кухню, він здавався звичайним — п’ять кроків до дзеркала, ще три до дверей. Але ввечері, коли повертався з роботи, кроків ставало більше. Я рахував їх: шість, вісім, десять… Дзеркало ніби відсувалося.

"Ти просто втомився", — казала моя дружина, і всміхалася з порогу кухні. Її усмішка завжди була однаковою — трохи сумною в кутиках губ.

Одного вечора я зупинився перед дзеркалом і подивився на себе. Чоловік у відображенні виглядав старшим, ніж я пам’ятав. Зморшки глибші. У очах — втома, якої я в собі не відчував. Я підняв руку — він теж. Але коли я опустив, його рука ще секунду залишалася піднятою.

— Кохана? — покликав я.

Вона вийшла з кухні, витерла руки рушником.

— Що?

— Ні, ну ти бачиш, як він рухається?

Вона глянула в дзеркало, потім на мене.

— Любий, ти знову не спав? Ходімо, я зроблю тобі чаю.

Тієї ночі я прокинувся від того, що в коридорі хтось ходив. Кроки були моїми — я впізнав важкість своєї ходи. Я встав і вийшов. У кінці коридору, біля дзеркала, стояв я. Спиною до мене.

— Хто ти? — прошепотів я.

Він повільно обернувся. Обличчя було моїм, але очі — дружини. Сумні в кутиках.

— Я той, хто залишився, — сказав він моїм голосом. — А ти — той, хто пішов.

Я озирнувся. Двері до спальні були відчинені. У ліжку спала моя дружина. Або хтось, хто виглядав як вона.

Вранці я прокинувся на кухні. Вона ставила переді мною чай.

— Ти знову ходив уві сні? — спитала вона м’яко.

Я кивнув. Подивився в коридор. Дзеркало висіло на своєму місці. П’ять кроків. Але коли я встав, щоб помити чашку, відчув, що за спиною хтось рахує мої кроки. І посміхається сумно в кутиками губ.

Акт другий

Вранці, коли я помив чашку, я відчув, як за спиною хтось знову рахує мої кроки. Повільно. Занадто повільно.

— Ти щось казав? — спитала дружина, не обертаючись.

— Та ні, — відповів я, хоча губи майже не рухалися.

З того дня коридор почав жити своїм життям. Вдень він був коротким, як завжди. А після заходу сонця ставав довшим. Я міряв його кроками щоночі. Десять. П’ятнадцять. Двадцять. Дзеркало відсувалося вглиб, наче тунель, який росте в темряві.

Однієї ночі я не витримав і пішов до кінця. Підлога під ногами стала холодною і, здається, липкою. Коли я підійшов до дзеркала, відображення вже чекало мене. Воно не повторювало мої рухи. Воно просто стояло і дивилися.

— Ти вбив мене, — сказало воно тихо.

— Що?

— Ти пішов. А я залишився тут. З нею.

Я озирнувся. У спальні горіло приглушене світло. Моя дружина сиділа на краю ліжка і дивилась у коридор. Її погляд був порожнім, як у ляльки, якій хтось випучив очі.

— Коли ти пішов? — прошепотів я.

Відображення посміхнулося сумно, точнісінько як вона.

— Ти що, досі не зрозумів? Ти пішов шість років тому. Після аварії. А я залишився тут, щоб вона не була одна. Але вона… вона теж не витримала.

Я відчув, як у грудях щось обірвалося. Пам’ять почала тріщати, наче тонка крига. Аварія. Сніг. Фари, які наближалися. Її крик. А потім — нічого.

Я ступив крок назад. Підлога заскрипіла, наче старі кістки, коли їх розминають.

— Тоді хто я зараз?

Відображення підняло руку і поклало долоню на внутрішню сторону дзеркала. На холодному склі одразу проступила пара від дотику.

— Ти — те, що залишилося від мене. Те, що вона тримає тут, щоб не збожеволіти остаточно. Але ти слабшаєш. Кожної ночі ти стаєш тоншим. Скоро тебе не стане.

Я обернувся. Моя дружина вже стояла за моєю спиною. Дуже близько. Її усмішка була ідеальною, але в кутиках губ — та сама сумна тінь.

— Він знову ходить уві сні, — сказала вона ніжно і простягнула руку, щоб погладити мене по щоці.

Її пальці пройшли крізь мою шкіру, як крізь туман. Я закричав. Але звук вийшов глухим, наче з-під води.

Коли я прокинувся (чи мені здалося, що прокинувся?), я лежав у ліжку. Вона спала поруч, дихаючи рівно і спокійно. Коридор за дверима був темним і порожнім.

Але я знав. Я більше не відчував свого тіла. Тільки легкість. І тихий, сумний рахунок кроків десь далеко в глибині будинку. Хтось ходив коридором. У мій бік. І цього разу він не збирався повертатися.