1. Літня спека

Повітря було гарячим, насиченим ароматами літніх медів і терпкими пахощами дикої суниці та ожини. Кульбабки стояли тихим білим морем, розтягнутим до самого горизонту, — ніби мрія, що зупинилася на межі прозріння. Вони тремтіли у чеканні, тримаючи в собі щось потаємне, крихке й беззахисне. Кожна пухнаста голівка знала: сьогодні щось зміниться...

І тоді він увірвався. Червоний, гарячий, спраглий до руху й пристрасті, він злетів у це море, як блискавиця, що розтинає тишу.

Його пульс перегукувався із самим серцем літа. Його тіло горіло, а подих палив, розбурхуючи вітром кожну пушинку, що здіймалася і танцювала в повітрі, немов легка біла завіса. Він не зупинявся — вривався глибше, занурювався далі, відчуваючи, як увесь світ розкривається перед ним у цьому шаленому обіймі. І тільки наприкінці, коли поле перетворилося на тремтливу хмару, він відчув, що став частиною її тіла, її подиху, її принадного шепоту.

Шалений подих розкидав білі фібри, і кожна пушинка здіймалася в повітрі, стаючи світлою пеленою, крізь яку можна було побачити саму душу поля. Він не мчав — він не проникав, він зливався, він відкривав кожну невидиму стежку, як коханець, що знаходить улюблені обриси тіла.

Кульбабки відчули його — і розкрилися, безсоромно й ніжно водночас. Вони тремтіли від його жару, ховали його тінь у собі, і здавалось, що саме літо схилилося, щоб стати свідком цього шаленого поєднання. Він зупинився лише тоді, коли все довкола вже дихало одним ритмом, коли поле зникло, перетворившись на хмару, на мить застиглу між небом і землею.

________

Оповідання до челенджу  “Гра — оживіть предмети” від Світлани Фоя.