Перша розмова

Подумки я вже перебував у поїзді, що стрімко курсує в Едінбург. Однак насправді я все ще стояв посеред перону на вокзалі Кінгс-Кросс, міцно стискаючи в руці свій багаж. Важка валіза неабияк обривала мені руку, але ставити її на підлогу я не хотів. Станція була брудною через талий сніг принесеного ззовні, та до того ж ще й поїзд повинен був з'явитися з хвилини на хвилину.

Поглядаючи на годинник, я почав переживати. Вочевидь, потяг затримується на невизначений час. Тішило лише те, що в цей раз я нікуди не поспішаю і можу чекати його стільки, скільки буде потрібно.

- Ой, вибачте, я Вас зачепив своїм «знаряддям»... ‑ несподівано звернувся літній чоловік, що стояв за крок від мене.

- Анітрохи. Все в порядку.

- Ні-ні, право, я зачепив. У вас на холоші бруд.

Я оглянув свої ноги і тут же виявив круглу пляму на зовнішній стороні однієї з штанин брюк.

- Це не Ви, це був якийсь незграбний простак на вході в вокзал, ‑ відповів я.

- Ну, слава богу, а то я вже почав переживати, що моя валіза заподіяла Вам незручностей. Адже їм і вбити можна, згодні?

- З огляду на, скільки важить мій ‑ цілком, ‑ розсміявся я.

Незнайомець посміхнувся і протягнув мені руку. Я приємно здивувався, і енергійно потиснув її.

- Бенджамін Грін, але можете звати мене просто Бен.

- Йен, ‑ коротко представився я.

Чоловік виглядав солідно і, очевидно, був старше, ніж здавався на перший погляд. Широке обличчя, дбайливо укладене на бік волосся, що лише починало сивіти, а постава рівна, як у спортсмена в кращі роки. Товстий вовняний шарф був легко перекинутий назад через одне плече.

- Щось потяг затримується... ‑ задумливо мовив він, поглядаючи вдалину на залізничні колії.

- І не кажіть. Ще й погода «вдалася».

- А Вам далеко їхати?

На секунду я замислився, пригадуючи, куди взагалі тримаю шлях, але відразу зрозумів і згадав, скільки часу на це піде.

- До кінцевої. Едінбург, Шотландія.

- Цілий день в поїзді, розумію. Це у скільки він прибуває, ввечері?

Я поліз у кишеню за квитком, щоб перевірити вказаний в ньому час.

- О восьмій вечора, якби відправлявся вчасно, ‑ невдоволено відповів я.

- Ну, я вийду раніше, мені до Бервік-апон-Твід, ‑ посміхнувся він. – Стривайте-но, а мені здається чи ми з Вами сусіди по купе?

Він дістав із внутрішньої кишені куртки свій квиток і показав його мені. На ньому значилося 33 місце ‑ прямо навпроти мого, під номером 34. «Оце так збіг!» ‑ подумав я, розпливаючись в усмішці.

- І правда, сусіди!

Гучномовець на колоні включився і лякаюче засвистів, немов птах, що потрапив під колеса потягу. Свист затих і замість нього по вокзалу рознісся голос оператора станції:

«Шановні пасажири, поїзд, що курсує у напрямку Лондон ‑ Едінбург, затримується на тридцять хвилин. Час зупинки на станції скорочено до п'яти хвилин. Повторюю, поїзд... »

- Ну як вони можуть залишати лише 5 хвилин на посадку? Гаразд ми з Вами, але раптом у когось багажу багато? ‑ обурився Бенджамін.

- Хочуть наздогнати час. Мабуть, хтось побіжить з речами за вагоном, ‑ пожартував я, ховаючи квиток назад в кишеню.

- Ой, я точно не побіжу, мені в мої-то роки тільки за поїздами бігати. А Ви в Едінбург, з якою метою прямуєте, якщо не секрет?

- Я... Я їду вивчати місцевий фольклор, природу та й взагалі оточення. Шукаю пригоди і збираю історії для книги...

- Ви письменник?

- Можна сказати що так. Якщо історії будуть короткими і цікавими, хочу зібрати їх у свого роду збірник казок, щоб можна було знаєте, читати на ніч, ‑ я посміхнувся, чекаючи знайти порозуміння з боку свого нового знайомого. Той здивовано дивився на мене, після чого повільно і задумливо кивнув.

- А як давно і що саме Ви пишете?

У цей момент я зрозумів, що настав мій зоряний час. Схоже, я знайшов нового потенційного читача і це той випадок, коли я можу заявити про себе. Іншого шансу може й не бути, і я повинен розрекламувати себе по повній, якщо хочу колись бути виданим у широкому друці.

- Вже третій рік виходить... Зазвичай це досить дивні, місцями моторошні, місцями містичні, але цікаві історії з життя. Я можу розповісти Вам одну коротеньку, якщо вже ми все одно чекаємо прибуття потягу.

- Буду дуже вдячний, Ви мене заінтригували!

Ми підійшли до вільної лави, в парі метрів від нас і практично синхронно приземлилися на холодну поверхню. Я зібрався з думками і почав свою розповідь.