7 глава

Нарешті ця каторга в Зоряна закінчилася. Сьогодні, в честь початку навчального року він навіть вирішив відпустити нас на 10 хвилин раніше. Я була вдячна йому за цей невеличкий прояв людяності. Тепер у нас принаймні є пів години, щоб перепочити в улюбленій кав’ярні. Я швидко зібрала свої речі й ми з Анькою попрямували на перший поверх.

— Тімі написав, що чекає нас біля входу… А ось і він! — радісно промовила Аня, прямуючи до нашого друга.

— Радий вас бачити, дівчатка, — промовив Тимофій, закутуючи нас у свої обійми.

— І ми тебе, — відповіла я, розбурхуючи його темне волосся.

— У вас вже були пари? — Ми схвально кивнули головою. — Я просто пропустив першу, через тренування, — пояснив Тім, притримуючи для нас двері.

Яскраве сонце засліпило мені очі, тому я одразу почала шукати свої сонцезахисні окуляри.

— Коли наступна гра? — поцікавилась я.

Хокей був одним з моїх улюблених видів спорту і я дуже любила дивитися ігри не лише на своєму смартфоні, а й вживу. Тим паче, що Анатолій любив матеріали пов’язані з хокеєм і сам давав мені квитки безплатно, щоб я могла бути присутньою на іграх офлайн. Хоч якась користь від мого шефа.

— Наступного четверга у нас гра з «Хортами», — сумно промовив Тимофій.

— Чорт! Вони сильні суперники. — Навіть одні з найкращих в нашій країні я б сказала, але промовчала, щоб не образити Тіма.

— Ненавиджу їх. Вони грають нечесно й застосовують дуже жорсткі силові прийоми.

— Впевнена, що ви надерете дупу хортам і переможете їх в суху. Ми з Ліною обов’язково прийдемо, щоб вас підтримати. Правда, подруго? — звернулася до мене Анька. Я схвально кивнула й перевела погляд на свою кишеню, в якій зараз вібрував мій смартфон.

— Ви заходьте в заклад, а я поки відповім на дзвінок.

— О’кей. Тобі як завжди? — поцікавився Тимофій, притримуючи свого нового капелюха через сильний вітер, який раптово здійнявся. Тім любив носити доволі незвичний одяг. Капелюхи взагалі були його слабкістю. Проте, мушу відмітити, що вони страшенно йому личили.

— Так. — Телефон продовжував вібрувати, тому я нарешті прийняла виклик від мами.

— Ми будемо за нашим столиком, — пошепки додав Тім і зник за масивними червоними дверима разом з Анею.

— Привіт, мамо, — промовила я, сідаючи на лавку, що знаходилася одразу біля «Delight».

— Привіт, доню. Як там початок навчального року? — По той бік кухні я почула дивне шкварчання. Швидше за все мама зараз щось готує на кухні. Після смерті батька вона частіше почала куховарити. Вона пояснила мені, що це допомагає їй відволіктися й заспокоїтися.

— Все гаразд. У мене була одна лекція, а зараз маю перерву. Ми з друзями вирішили перепочити в кав’ярні. Ти як? — поцікавилась я. До моєї ноги почала тулитися якась кішка. Я прогнала її, тому що не дуже любила цих пухнастих створінь.

— Як завжди. Намагаюся знайти роботу. — Я почула як мама закашлялася на фоні.

— У тебе все добре? Твій голос не такий як завжди. Ти захворіла? — У мами був доволі слабкий імунітет. Вона часто хворіла і я переживала за її стан.

— Це звичайна застуда, Ангеліно. Скоро все пройде, — впевнено промовила вона, прочистивши горло.

— Гаразд, але не забувай приймати ліки, мамо, — нагадала я. Минулого року мама забувала про це й думала, що застуда швидко пройде, а потім виявилося, що в неї двостороннє запалення.

— Добре, доню. Будь там обережна. Передавай привіт Тимофію та Ані.

— О’кей. — Я завершила виклик і попрямувала всередину кав’ярні.

Друзі сиділи за нашим столиком одразу біля вікна. Зараз у «Delight» було доволі людно. Офіціанти зі швидкістю світла носилися від одного столика до іншого, щоб обслужити всіх клієнтів. Я оминула довжелезну чергу й попрямувала до друзів.

Поки Аня та Тимофій обговорювали якийсь фільм, я зайшла в групу «Pro vse». Яні скинули прес-реліз, але у неї сьогодні багато пар і вона не встигне написати цей матеріал, який потрібно опублікувати ще до 15:00. Я глянула на годинник, що висів на темній зеленій стіні й зрозуміла, що мені достатньо часу, щоб написати цю новину. Я занурилась в роботу з головою. Лише прекрасний запах чизкейка знову повернув мене реальність.

— Ліно, та залиш вже цей телефон! — з обуренням промовила Анька, виключаючи мій гаджет. — Ти взагалі чула про що ми говоримо? — Я заперечно похитала головою на слова подруги. Тарновська скорчила незадоволену гримасу й скуштувала шматок свого десерту. — Не вочеш …ти на?

— Аню, я нічого не розумію. Спочатку проковтни свій чизкейк, а тоді вже говори, — промовила я, знову вмикаючи свій телефон. Швидко дописавши останнє речення, я закинула матеріали на сторінку «Pro vse», а тоді взялася за свій десерт.

— Аня запитувала чи не хочеш ти піти у вівторок на фільм, — промовив Тім замість нашої подруги.

— Який фільм? — поцікавилась я. Надіюсь, що це не якийсь бойовик, бо на відміну від цих двох, мені зовсім не до вподоби цей жанр.

— «Поєднані бажанням». Знято по бестселеру. Я звісно не фанат любовних драм, але чув, що фільм справді класний. Хочеш піти?

Назва цього фільму здалася мені дуже знайомою. Я намагалася згадати звідки я чула про нього. Книги я точно не читала, але чому він тоді присутній в моїй пам’яті? Тоді я швидко дістала зі своєї сумки записник і впевнилася у власних здогадках. Я маю зробити матеріали з допрем’єрного показу цього фільму.

— У понеділок допрем’єрний показ. Анатолій доручив мені зробити репортаж про це, тому я побачу його де раніше. Можливо, якщо мені вдасться, то я випрошу в шефа квитки й для вас. Все залежить від того, в якому він буде настрої.

Анатолій — це суцільна загадка. Він такий же непередбачуваний, як і погода у Львові. Інколи він може лютувати й сердитися на нас через якісь дрібниці, а інколи сидить у своєму кабінеті й нікого не чіпає. Одного разу я попросила в нього квитки для друзів на якусь подію й він мовчки мені їх дав, не сказавши ні слова. Непередбачуваний він чоловік звісно.