1.
Текх-Анах неспішно просунув пласку голову між зеленими стеблами. Роздвоєний язик кілька разів висунувся з пащі, пробуючи смак повітря. Довге гнучке тіло ковзнуло, вигинаючись у темній болотяній воді. Сьогодні був особливий день – на острові чекала жертва. Вночі довго не згасали вогні, земля стугоніла від десятків ударів босих ніг, а в повітрі дзвеніли крики. Тепер все затихло, причаїлося, але він відчував присутність багатьох істот – їх притлумлене дихання, різкий запах поту, страху й екстазу. Селище чекало, коли він з’явиться за підношенням.
2.
Дитя в колисці не плакало, а водило по хаті темними, наче сливи, очима. Лелітка визирнула із-за крутого плеча Гаїни, ставши навшпиньки. Вже дуже цікаво було глянути на підмінка.
Кажуть, що підмінне дитя лиш їсть та плаче і росте потворним. Але всі немовлята, на думку Лелітки, були негарні. Скільки допомагала повитусі - не бачила, щоб родилося гоже – то вже потім вони виправлялися.
- Він тихий, - несміливо подала голос Килина, ніби виправдовуючись. – Тільки дивиться так...
Бажан, чоловік Килини і батько немовляти, нахмурено втупився у повитуху. Він виріс у великій родині, мав купу менших братів і сестер і вже ж знав, як має виглядати дитя, котрому місяць віку.
Гаїна подумки проказала молитву. Підійшла, відгорнула пелюшки. Дитя не заплакало, не скривилось від холодного повітря. Не відводило очей від зморшкуватого обличчя, вивчаючи.
«Знову» - подумала повитуха.
- Ніц на нему не бачу. Людська то дитина, – проголосила батькам. – Не кричить, росте і слава Богу, най росте дужий.
Килина перевела подих і в очах Бажана прояснилося.
- А те, як дивиться... побачите, мудра дитина то буде.
3.
Кров повільними струмками стікала по зап’ястках, ліктях, спині. Спрага палила не згірш сонця, а вуста роз’їдав смак оцту. Рана в боці – вияв жорстокого милосердя – була недостатньо глибока, щоб наблизити звільнення. Свідомість час від часу вислизала з тіла, і тоді Спаситель дивився згори на власну плату.
Світ, який він створив, не бажав змінюватися разом з Творцем.
4.
Стареча рука тремтіла, тримаючи склянку з водою коло вуст. Мар’ян Несторович запив капсулу і перевів подих. Поставив пусту склянку на тумбочку коло ліжка. Олеся, медсестричка, терпляче чекала, не намагаючись пропонувати допомогу.
«Важко бути Богом» – вголос прочитав назву книжки, що лежала згори.
- То Стругацькі. Фантастика, – пояснила Олеся. – Взяла в бібліотеці...
- Собі?
- Для вас. Я читала, в школі ще. Вам же подобається... Там ще інші...
5.
Перший голос ( глибокий жіночий):
– Він скоро покине цей Світ. Остання стадія раку.
Другий голос (чоловічий):
- Нарешті. Так довго триматися на одній впертості...
Перший голос:
- Що поробиш, всім шкода залишати перше творіння – згадай хоча б себе.
Другий голос:
- В мене вже сотня за плечима, звик.
Третій голос ( невизначений):
- А я не уявляю, як покинути. Тому й не завожу. Краще ще повчусь, щоб не переробляти. Зате потім...
Другий голос:
- Всі покидають. Ти ще спробуй створи спочатку, щоб стабільний був. До рівня свідомих також дотягнути треба.
Перший голос:
- А потім прив’яжешся і стане шкода розвіювати... навіть криве.
- Як Йому?
- Так. От Він й намагається поміняти самим створені закони, щоб перетворити один світ на інший. І не знищувати.
Другий голос:
- Вже не намагається.
6.
Зітхнув і перегорнув сторінку. Остання... Рак поступово нарощував нові клітини, відчувалося ворушіння метастаз. Він – міг таке відчувати.
Перевів очі на вікно. Сонячний промінь дробився міріадами іскр, пронизуючи склянку з сливовою гілкою. Пелюстки потемніли, осипались і вже пробивались клейкі зелені листочки, зовсім не усвідомлюючи своєї марності.
- Невже ти вб’єш його?
Тихий голос пролунав з недовірою і острахом. Третій таки не втримався.
- Не шкода?
Бог підняв важкі повіки.
- Я ж і сам вмираю. Не найлегшою смертю, до речі, – і знову заплющив очі. - Така ціна невдалих проектів.
Третій зам’явся.
- Він такий красивий... – подивився на гілку в склянці.
- ...і потворний. Я втомився. Безліч переробок і такий незначний результат. Міняти було потрібно одразу. Поглинання і перетворення енергії – гарно в теорії. А коли ти сам частина цього – то відчуваєш, наскільки це все болить.