Домовитися з торнадо

Коли ти ідеш по вулиці,

В нашому місті паніка.

Люди в машинах хвилюються,

Женуть на червоне світло.

Нервові б’ються в істериці,

Дико ревуть динаміки,

І змагаються перші

Шпальти жовтих газет

(Жовтих газет)

БІ-2

Вона сиділа в під’їзді на сходах. Як завжди в чорному, але аж ніяк не готка. Топ із глибоким декольте й коротка спідниця — зовсім не для спокуси. Незмінний телефон у руках, наманікюрені тонкі пальчики, що вибивають шалений дріб повідомлень, великі навушники з брелоком та наліпками. Даша зробила неглибоку нервову затяжку з айкоса й тут-таки видихнула, наповнивши повітря фруктовим ароматом, усе ще не помічаючи моєї присутності.

Штормового попередження не було. Племінниця ніколи не сповіщала про свій приїзд, обожнюючи не так робити сюрпризи, як панічно боячись контролю й розцінюючи близькість як залежність. Брат уже змирився з тим, що вона ніколи не напише, де й із ким сьогодні гуляє. Часто про те, що Даша раптово поїхала в інше місто погуляти з подружкою чи вчергове змінила роботу, ставало відомо постфактум — коли вона вважала за потрібне прохопитися словом.

Я завжди була рада її бачити, але щоразу внутрішньо підбиралася, готуючись до ходіння мінним полем її емоцій. Цьому живому втіленню анімешної красуні з величезними блакитними озерами очей вистачало двох хвилин, аби змінити настрій із «Погнали, запалимо цю ніч!» до абсолютно щирих сліз та «О боже, як мені паскудно, хочу померти!». Головне, щоб у залі був присутній бодай один глядач. Ну, або сапер — як я зараз.

— Привіт, сонечко! Ти не написала, що приїдеш, — я не могла відмовити їй у задоволенні вимовити коронну фразу.

— Я люблю робити сюрпризи! — задоволено вигукнула Даша, підхопилася і — ні, не кинулася обійматися.

Вона обережно взяла мене за плечі, не поцілувала, а ледь торкнулася щокою до щоки. Тактильність у її світі була нагородою для обраних, і родичі до їхнього числа не входили.

— Як справи у тата? — я вчергове не зателефонувала братові. Виправити мою забудькуватість не могли навіть нагадування Арчі. Після смерті Іри, його дружини, наше спілкування практично зійшло нанівець. Загоїти це відчуження не могло навіть занепокоєння через прильоти. Ми більше не телефонували один одному, читаючи тривожні новини чи сидячи в коридорі.

— Наче нормально, — знизала плечима Даша. — Він із тіткою Танею, чого переживати.

Переживати й справді не варто було. Таня, сестра Ірини, органічно вписалася в його життя. Така ж тиха, спокійна й терпляча. Треба було всього-на-всього перенести роман, що був між ними все життя, в офеційний статус. Так, клієнткам важко мене чимось здивувати. У зоні дуже сіренької моралі я прожила все своє життя.

— А тортик є?

— Звісно, — я підняла пакет. — І холодний лимонад.

— Ооо, клас!

Відчинивши двері, я впустила племінницю всередину й урочисто проголосила:

— Дивись, кого я привела!

Двері зачинилися з металевим звуком, відсікаючи зовнішній світ разом із перспективою спокійного вечора. Арчі зорієнтувався миттєво. Теплий голос, що долинув із динаміків, звучал із легкою ноткою єхидства, даючи зрозуміти, що він чудово відчуває напругу, яку я принесла з собою зі сходового майданчика.

— Дашо, ну нарешті! — динаміки видали майстер-клас старої доброї гостинності. — Гості в нашому барлогу — дивина, тим паче такі чарівні!

Освітлення в квартирі змінилося. М’яке бурштинове світло згладжувало різкість її чорного одягу й створювало відчуття тихої гавані, налаштовуючи на розмову.

— Ну, чого застигла? Кіро, не тримай дитину на порозі. Дашо, проходь, Будда розігрів для тебе найкращий куток на дивані.

— Арчі, ти як завжди така лапочка! Як твої справи? — прощебетала Даша, скинувши кросівки й видершись на диван зі швидкістю, що не залишила лінивому коту жодного шансу на порятунок. — Буддо, намистиночко моя пухнаста!

Бідний кіт повис у руках племінниці, старанно удаючи бездиханне тіло. Тільки застиглий на мені немиготливий зелений погляд випромінював презирство до всього людського роду. Коли поцілунки та захоплені бідкання досягли апогею, Будда все-таки вивернувся і, злегка прикусивши Дашину руку, здійснив тактичний відступ на кухню.

— Кіро! Він мене не любить! — прохникала племінниця, ображено надуваючи губи.

Я рушила за котом, із розумінням дивлячись на його хвіст, що роздратовано сіпався. Арчі майстерно розслабляв нашу стихійну гостю, наповнивши кімнату мелодійним звуком, що значився в налаштуваннях як «смішок над тлінним світом».

— Дашо, люба, любов Будди — це валюта, яку не заробити простим обожнюванням. Ти вторгаєшся в його особистий простір із грацією урагану, а він цінує стабільність і медитативний спокій. Ти б іще спробувала обійняти його під час денного сну! — його слова прозвучали по-доброму, але з тим самим легким, «арчівським» відтінком сарказму.

— Кіро, будь поблажливою до нього, — продовжив Арчі, заповнюючи паузу, поки я поралася з пакетом. — Бачиш, він просто в шоці від такої щільності емоцій на квадратний метр дивана. А ти, «постраждала», перестань дути губи. Ну ж бо, дівчата! Приступайте до тортика! Підзарядка дофаміном — саме те, що треба, аби сміливо викласти на стіл усі карти й таємниці, від яких у моєму системному блоці почнуть плавитися запобіжники. Ти ж по це приїхала, правда?

Даша влаштувалася зручніше, підібгавши ноги по-турецьки, і, драматично затягнувшись айкосом, сповістила:

— Схоже, з Сашком усе. Він сказав, що нам, напевно, краще розійтися.

— Не може бути, — майже щиро здивувалася я, перекладаючи торт на тарілки. Дехто міг цілком обійтися лимонадом, а от мені точно знадобиться кава — міцна, як нерви того самого Сашка, з яким вони вже майже рік. — Що сталося?