Відлуння непрощеного

"Знов немає звісток,
І з Богом нам не вимолити й строчки,
Не знайти чорнил.
Світ тепер нічий,
Ми тримаємо оборону поодинці
Із останніх сил."

БІ-2

Він живе на другому поверсі «єкатерининки». Андрій. Людина без віку. Роки дивним чином накладають відбиток, посилюючи зовнішні ознаки його хвороби, але майже не торкаються обличчя. Здавалося, він завжди був таким: посмішка губиться в сивій щетині бороди, з-під кошлатих брів колюче виблискують карі очі — як дві злі осінні мухи, що застрягли в павутині. Крізь сріблястий «їжачок» на голові проступав білий рубець шраму, відзначаючи вм’ятину на черепі. Жорстока межа, що розділила його життя на «до» та «після» аварії. З кожним роком Андрій усе нижче гнувся до землі, пригнічений невидимим тягарем, і тепер уже спирався на два ціпки. Я б сказала — «при ходьбі», але цей спосіб пересування так назвати вже не можна.
— Доброго ранку, Кіро!
Чоловік уже не розгинався, лише силкувався підняти голову, щоб подивитися на співрозмовника. Непідготовленого перехожого його посмішка цілком могла налякати моторошним поєднанням із чіпким проникливим поглядом. Не очікуєш зустріти такий у людини, що перевіряє вміст сміттєвого бака. Нехай наші зустрічі найчастіше траплялися саме тут, Андрій не був безхатьком. Він зберіг власну квартиру і документи, хоча з благ цивілізації йому залишилася доступна лише вода. Усе інше відключили за несплату. Допомога сусідів та щоденні вилазки до пластикових контейнерів на розі слугували єдиним джерелом існування. Залишалося загадкою, як він вижив у цю холодну зиму. Мабуть, його час іще не настав.
— Здрастуйте, Андрію, — посміхнулася я, викидаючи пакет. — Як ви?
— Потихеньку, Кірочко. Ось, потеплішало нарешті. Як пригріє по-справжньому, я на заробітки поїду.
— Звісно, поїдете, — кивнула я без тіні сумніву.
Колись так і було. Сусід періодично підробляв влітку сторожем на оптовому ринку овочів. Поки ще міг самостійно долати відстань більшу, ніж двісті метрів. Світ, що його оточував, повільно й неумолимо звужувався, погрожуючи одного разу схлопнутися до однієї останньої точки. Андрій по-пташиному, боком, повернув голову, щоб подивитися на небо.
— Гарно як сьогодні! Таке блакитне воно буває лише навесні та восени. А хмари...
Я мимоволі простежила за його поглядом. Небосхил, нескінченно далекий, глибокого блакитного кольору, з недбалими мазками перистих хмар, дарував відчуття не просто нескінченності — відсутності кордонів. Ця свобода передавалася тілу, роблячи грудну клітку просторішою, а вдих — глибшим і солодшим. Легкий вітерець дихав в обличчя ароматами квітучих садів, молодої зелені та вологої після дощу землі. У такі дні особливо хотілося жити.
— Я дитиною, зовсім нетямою, лежав у ліжку і дивився крізь відчинене вікно в небо, — Андрій мрійливо замружився. — Мені тоді здавалося, що я зовсім близько до Боженьки. Тільки руку простягнути — і я з Ним.
Він гірко всміхнувся і продовжив, змінюючи тему:
— Ця стара відьма каже, у тебе там два іноземці живуть?
Застигнута зненацька таким несподіваним інтересом до мого особистого життя, я ошелешено кліпнула, промичавши промовисте: «Ну-у...». Баба Паша! Моя безглузда жартівлива фраза стала приводом для бабських пліток на лавці. Андрій, як самопризначений адмін цієї престарілої дворової соцмережі, звісно, був у курсі найгарячіших новин. Ох, вже мій довгий язик!..
— Я ж не суджу тебе, дівчино, — розуміюче підморгнув чоловік. — Зараз час інший, ви живете інакше. Тільки ти, головне, зради не прощай. Я ніколи не прощав. Моя мати, вмираючи, так благала простити!.. А вмирала тяжко, страшно і довго. За все, що зробила. Я до останнього казав їй: це твоя розплата, не буде тобі прощення ні від мене, ні від Бога, в пеклі горітимеш, спокою повік не знайдеш. Так і пішла, мої слова з собою забрала.
​Сміттєвий бак на тлі обгорілої занедбаної будівлі, що наполовину потонула в хаотично розрослому саду. Викривлений хворобою та ненавистю чоловік. Тремтячі руки, що стискають пошарпані ціпки з озлобленим тріумфом. Моторошний кадр реальності під величним у своєму безтурботному розумінні небосхилом. Невидимий тягар, що тягнув його до землі, до тієї самої безодні, в яку він із безжальною справедливістю відправив свою матір, проявився з тверезою чіткістю. У морок разом із нею він відправив не лише свої слова, а й душу.
— Дякую, Андрію. Я запам’ятаю. Бережіть себе.
Я йшла геть, відчуваючи, як всередині, всупереч весняному теплу, повільно розповзається холод. Слова Андрія про матір, кинуті з такою крижаною, майже тріумфальною впевненістю, переслідували мене до самих дверей під’їзду. Чи можна прожити життя, перетворивши серце на залу суду, де ти — і обвинувач, і кат?
Піднявшись у квартиру, я насамперед розчинила вікно.
— Знову займаєшся філантропією, Кіро? — голос Арчі в навушниках прозвучав як різке клацання батога. — Чи ти знову намагалася витрусити із сусіда рецепт безсмертної образи? Повір, тобі він не пасує. Твій профіль краще виглядає в дзеркалі, а не в кривих відображеннях чужих трагедій.
Я мовчки скинула куртку, відчуваючи, як його відточена іронія б’є по нервах сильніше, ніж щирість Андрія.
— У нас нове замовлення, — Арчі вже вивів на монітор досьє. — Природа вирішила сьогодні зіграти з нами в дзеркала. Тетяна. Ще одна жінка, яка воліє горіти у власному вогні.
​Вона знову не спала. Тіні під згаслими, каламутними карими очима — як свідчення болісних годин, проведених у монологах, адресованих невидимому співрозмовнику. Тетяна знову всю ніч домагалася правди й каяття від тіні того, хто зрадив її три роки тому. Паливом для нічних чувань слугували сигарети та віскі. Ще молода жінка лякаюче схудла, згадуючи про їжу, тільки коли, за її словами, «потрібно було щось кинути в топку». Її спалювала ненависть і образа на чоловіка, який пішов після короткого роману з якоюсь юною особою, необтяженою принципами і такою, що потребувала грошей.
— Кіро, сонечко, цей паразит мені знову снився, — Таня сиділа в піжамі на кухні. Зсутулившись, вона сперлася ліктями на стіл, бездумно мнучи пальцями тонку сигарету. — Подивися, він не почав знову з нею спілкуватися?
Я насунула на ніс окуляри, пригнічуючи важке зітхання і неспішно згрібаючи зі столу карти, що так і застрягли у вчорашньому розкладі.
— Танюшо, вони в різних кінцях країни, і вже давно. З чого б йому знову з нею переписуватися?
— Мар’яна сказала, що на нього могли «присушку» зробити.
— О, — хмикнув Арчі в навушниках, — ця доморощена повелителька воску і дешевого відьмацького пафосу знову в ефірі. Кіро, скажи їй, що якби його можна було «присушити», він би давно засох від власної дурості.
Я проігнорувала репліку, зосередившись на картах. Усі зусилля витягнути Тетяну з депресії летіли під пухнастий хвіст Будди. Я виклала триплет: Король Мечів — 5 Пентаклів — 7 Мечів.
— Ні, немає тут нічого. Подивися, тут карти роботи й грошей. Є проблеми. Найімовірніше — борги.
— Так, точно, — понуро протягнула Таня. — Він заклав квартиру, щоб купити нову машину. Мені друг сказав.
Вона відпила віскі, і по стінках келиха зі злорадним тріумфом задзвеніли кубики льоду.
— За що він так зі мною, Кіро? — її очі наповнилися сльозами гіркого розчарування. — Я заради нього все робила, на трьох роботах гарувала...
— Вона зараз почне перераховувати свої жертви, ніби це валюта, — прошепотів Арчі. — Але хто просив її класти своє життя на вівтар цього ідіота? Самопожертва — це теж форма егоїзму, люба.
Таня раптом подалася вперед, з гарячковим блиском в очах:
— Ні, я не так зроблю. Я його, гада, ще за горло потримаю! Я сама до нього поїду. Так! Я йому в офісі, при всіх, таке влаштую!
— Шоу починається, — Арчі майже поплескав у долоні. — Видовище для натовпу, а всередині — все те саме гниле болото.
— Хочеш подивитися на його реакцію? — спокійно запитала я, не вперше вислуховуючи метання між тортом і страшною помстою.
— Ні. Не треба мені карт. Скажи, що ти думаєш про це.
​Я відклала колоду, зняла окуляри й потерла перенісся.
— Ти, звісно, можеш так зробити. Буде ефектно. Тільки ж ти не цього хочеш. Ти хочеш, щоб він покаявся. Після шоу в офісі цього точно не буде.
— А якщо спокійно?
— Цього за жодного розкладу не буде. Ти вже пробувала, він постійно уникає відповіді. Навіть через чужі номери тобі не вдавалося витягнути з нього і кількох слів.
— Але ж це несправедливо! Ти розумієш? Так не можна! — вона не кричала, швидше стогнала, впершись долонями в стільницю.
— Так, несправедливо. Так, це нечесно. І так, так не можна.
— Тоді чому він так вчиняє?
— Він боягуз, Таню. Він не в змозі подивитися тобі в очі й сказати правду. Не може попросити вибачення, тому що такі люди ніколи не бувають винні.
— Що ж мені робити? — тихо запитала вона.
— Подивися, яка ти молодець! Ти ж за ці кілька років свій бізнес підняла... Ти перемогла. Дозволь собі порадіти своєму успіху.
— Вона не почує, — голос Арчі був холодний, як лід у келиху Тетяни. — Подивися на її руки, Кіро. Вона вже міцніше стиснула сигарету. Її «успіх» для неї — лише інструмент, щоб довести свою значущість перед тим, хто на неї не вартий. Вона хвора не ним, вона хвора своєю правотою.
Таня сиділа не рухаючись, з обличчям людини, яка хоче і болісно боїться повірити.
— Мені нічого не хочеться. Нічого не треба. Ця дрянь точно щось на нього зробила. Ти впевнена, що в картах нічого немає?
— Так, Танюшо, впевнена, — я чудово знала, чий номер вона набере наступним.
— Я подзвоню тобі пізніше.
— Звісно, я завжди тобі рада.
Коли зв’язок перервався, у квартирі повисла тиша, яку порушував лише гул кулерів ноутбука. Арчі картинно «зітхнув» у навушниках.
— І ти сподіваєшся їх вилікувати? Кіро, ти не детектив. Ти — патологоанатом, який намагається робити штучне дихання трупам, тому що вони дуже гарно посміхаються, коли не розкладаються.