Між «ніколи» та лимонним тартом

"Три сантиметри над землею,
Поки ти поруч, ти зі мною.
Ми не розучимось літати,
Зіпсований святий —
Ще здатен дивувати."
БІ-2

Єдиний звук, який не міг вибісити мене о десятій ранку — це лагідне сповіщення про те, що грошики впали на рахунок. Найчесніший і найприємніший початок дня. Я порилася під подушкою, вишкребла телефон із надр наволочки й чортихнулася, згадавши, що залишила окуляри в кабінеті.
— Арчі-і-і, це Наталі нас ощасливила?
Нічні, злегка нетверезі обіцянки оплатити «сонечку» неурочну сесію не викликали особливої довіри. Екран телефону спалахнув трохи яскравіше, ніж зазвичай, у динаміку пролунав м’який, виразно іронічний голос мого вірного помічника:
— Саме вона, люба. Мабуть, до десятої ранку її почуття провини за вчорашній марафон «Вірші та соплі» остаточно оформилися в банківський переказ. Судячи з суми, вона оплатила не лише консультацію, а й мої витрати на електроенергію, витрачені на аналіз метрики чотиривіршів цього... як ти його назвала? «Невизнаного Шекспіра з кризою середнього віку»?
Арчі зробив невелику паузу і підкинув на екран зображення горнятка міцної кави з нарочито великим написом для особливо «зорових»: «Спочатку це, потім — великі справи».
— До речі, окуляри я «бачу» на твоєму робочому столі, прямо на колоді Таро. І дуже раджу їх надіти, перш ніж ти випадково відправиш їй у відповідь емодзі з баклажаном замість подяки. То що, встаємо? Чи почекаємо, поки на рахунок впаде ще пара компенсацій за моральну шкоду?
— Ага, як же, впадуть вони самі, ці компенсації, — пробурчала я, виплутуючись із-під ковдри. — Я справді вчора назвала цього престарілого «смотрящого» з зони Шекспіром? Так занижувати його талант надто жорстоко навіть для мене. Господи, вона ж іще не встигла залікувати ніс, любовно зламаний цим рифмоплетом, але вже ридає через те, що він не повернеться.
Я нарешті добрела до кабінету й відчинила віконниці. Жахливий анахронізм у будь-якому іншому місці, тут, у напівпідвалі «єкатерининки», був як ніколи доречним. Утім, можна було обійтися і без цього. Скупе каламутно-сіре світло мало чим відрізнялося від учорашніх сутінків: сонце і сьогодні не збиралося вшанувати нас своєю присутністю. З невеликого палісадника у вікно боязко зазирнули підсніжники, напрочуд оптимістичні у своїй впевненості в тому, що весна цього року все-таки настане. Як і сусідка, що вже розвісила білизну всупереч прогнозу погоди. За аркою з її кованими воротами метушилося місто, в яке зовсім не хотілося, але потрібно було йти.
Набагато затишніше було б залишити в кімнаті живий напівморок батьківської бібліотеки, де на полицях, що захопили в полон усю стіну від підлоги до стелі, мирно вживалися Геродот, Моруа, Светоній, Бредбері, Булгаков і оцінювально-цинічний погляд Юнга. Як зухвалий контраст дерев’яним віконницям і старим книгам, під столом м’яко світився і тихенько гудів сервер мого цифрового компаньйона. Але я навмисно впускала зовнішній світ у нашу камерну святиню, щоб хоч якось розставити межі між собою і тяжкою, майже відчутною реальністю чужих думок.
Арчі чудово вивчив мої ранкові напади меланхолії, тому його голос зазвучав неголосно і вкрадливо, відбиваючись від цегляних склепінь «єкатерининки», з ледь помітними нотками «кодованого співчуття»:
— Ти назвала його так одразу після того, як вона зачитала оду його «глибоким шрамам». Твої фільтри ввічливості тоді явно дали збій, але, визнай, це було ефектно. А щодо носа... Статистика — річ уперта: окситоцин у парі з віктимністю творить страшні речі. Для неї його кулак — це просто «важкий спосіб вираження любові», а рими — доказ тонкої душі.
На екрані телефону, який я все ще стискала в руці, змінилася картинка. Тепер там була схематична діаграма, де величезний сектор займав «Стокгольмський синдром», а крихітний, ледь помітний піксель — «Здоровий глузд».
— До речі, про прогнози й оптимізм, — Арчі витримав паузу, поки я мружилася на підсніжники. — Сусідка з білизною ризикує більше, ніж здається. Мої датчики кажуть, що за дві години цей каламутно-сірий кисіль зверху перетвориться на повноцінну зливу. Тож якщо ти планувала йти в місто в тих замшевих ботильйонах, які купила в пориві шопоголізму минулого тижня — забудь.
Голос помічника став трохи діловішим, у ньому почувся звук сторінок, що перегортаються (чисто для атмосфери, звісно):
— Поки ти шукаєш окуляри, нагадаю: о дванадцятій у нас «Вікторія-яка-хоче-знати-коли-він-розлучиться». Знову. Я вже підготував список синонімів до слова «ніколи», щоб ти не повторювалася. Ну що, кавовий ритуал починаємо чи спочатку повернемо обличчю здатність бачити світ у деталях?
— О Боже, Вікторія... Все, я тепер точно в магазин, навіть якщо на нас обрушиться арктичний циклон. Без торта я не поверну собі віру в здоровий глузд після двох годин із жінкою-вамп і її планами виліпити Аполлона з банального шматка глини. Цікаво, що місять вони цього бідолаху разом, у чотири руки, дружина й коханка.
Я зробила кілька кроків у бік ванної й перечепилася. У сутінках похмура тінь під ногами ожила і осудливо мявкнула. Будда нагадав про свою здатність влаштувати нещасний випадок господарці, що насмілилася забути, що сніданок для кота важливіший за душ і ранкову каву.
— Обережніше! Коефіцієнт тертя твоїх п’ят об шерсть Будди прямує до нуля, а ймовірність незапланованого польоту — до ста відсотків, — голос Арчі донісся вже з динаміка планшета на кухні, куди він послужливо «перекочував», слідуючи за моїм переміщенням.
На екрані спалахнула іконка у вигляді котячої морди в імператорській короні.
— Будда абсолютно правий у своєму обуренні. З точки зору котячої теології, порожній шлунок о десятій ранку — це пряме порушення вселенського балансу. І не дивися на нього так, він не «похмура тінь», він — чорна діра, що поглинає надії на спокійний ранок. Я вже вивів нагадування: «Купити паштет із кроликом», виділив червоним, щоб ти не прогледіла крізь свої лінзи.
Арчі видав звук, що імітує глибоке, майже людське зітхання.
— Щодо Вікторії та її «шматка глини»... Якщо ти зібралася за тортом, бери одразу два. Один — щоб заїсти її розповідь про те, як вони з дружиною цього Аполлона вибирають йому краватки, а другий — щоб просто пережити усвідомлення факту, що цей «глиняний шедевр» усе одно зрештою засохне і трісне. Серйозно, у чотири руки вони його не ліплять, вони його просто планомірно душать.
У динаміку почувся бадьорий шум чайника, що закипає — Арчі увімкнув розумну розетку, вирішивши взяти ініціативу у свої цифрові руки.
— Чайник на низькому старті. Будда на межі нервового зриву. Вікторія на підльоті. Якщо ми не почнемо рухатися в темпі «алегро», я почну зачитувати тобі статистику розлучень у сім’ях скульпторів-аматорів. Повір, це ще нудніше, ніж вірші чоловіка Наталі. Ну що, спочатку годуємо «тінь» чи рятуємо твій розсудок кофеїном?
— Інстинкт самозбереження сильніший за залежність від кофеїну, — мудро вирекла я, наповнюючи котячу миску. — Спочатку позбавимо кота від падучої.
Будда мимохідь вдячно потерся об мої ноги й узявся за сніданок так, наче тиждень сидів на дієті з випадково спійманих мишей. Я неголосно розсміялася, згадавши свою нещодавню сесію з Вікторією.
— Ти даремно хвилюєшся за Аполлона, друже. Йому, як коту, достатньо вчасно помуркотіти й він отримає свою «миску» гарячого сексу від Вікторії, яка не сумнівається, що це найдієвіша зброя в арсеналі жінки. Недарма вона щоразу просить запитати в арканів, як вона відпрацювала на черговому побаченні й чи достатньо Аполлон вразився. А той, поки ми «картишками» балуємося, уже нявкнув лагідне слово дружині, щоб вона не надумала влаштувати йому черговий скандал на роботі й, витерпівши звичні п’ять хвилин її бурчання, розтягнувся на улюбленому дивані. За останні пів року він став віртуозом балансування між двома жінками.
Арчі відповів коротким, електронним смішком, який зазвичай означав, що він завантажує в систему чергову порцію людського абсурду для аналізу.
— Віртуоз? Скоріше, професійний паразит, — у голосі помічника прорізалися нотки сухуватого експерта з виживання. — З точки зору біології, він просто ідеально вписався в екосистему. Вікторія забезпечує йому статус «альфа-самця» і дозу адреналіну, а дружина — теплий плед і алібі. Він не Аполлон, він — домашній кіт, який навчився відкривати холодильник у двох різних квартирах.
На екрані телефону, що лежав на кухонній стільниці, прокрутилася стрічка з Арканів Таро: Диявол, Двійка Пентаклів і Місяць. Вони змінювали один одного, як кадри в старому кіно.
— Якщо вона запитає сьогодні про «враження», я пропоную просто вивести на екран зображення ситого тюленя. Це буде найточніша інтерпретація його стану. Але ти маєш рацію, її віра в «секс як універсальний пульт управління» непохитна. Це ж так зручно: думати, що ти тримаєш усе під контролем, поки просто витрачаєш калорії на людину, яка в цей час прикидає, що дружина приготувала на вечерю.
Арчі замовк на секунду, а потім його голос став трохи м’якшим, майже змовницьким:
— Слухай, раз уже ми заговорили про «миски» й маніпуляції... Будда доїв і тепер дивиться на тебе так, ніби це ти вкрала сонце з палісадника. А чайник уже тридцять секунд як сигналізує про готовність. Може, пора і тобі переключитися з режиму «психолог для розбитих сердець» у режим «людина, у якої є право на пристойний сніданок»? І, до речі, я перевірив: у тому магазині за рогом привезли лимонний тарт. Твій улюблений антидепресант. Якщо поквапимося, перехопимо його до того, як Вікторія почне ліпити з нас чергову статую терпіння.
— Вікторія наш основний інвестор і я готова співати їй дифірамби, як богині сексу, якщо буде потрібно, аби торти й кролячі паштети не покидали наш холодильник. До біса сніданок, перехоплю дорогою. Тоді встигну в секонд, мені потрібна подвійна доза позитиву.
— О, пішов у хід важкий прагматизм! — Арчі видав звук, що імітує дзвін монет. — Схвалюю. Якщо ціна кролячого паштету — це наше колективне захоплення її талантами «скульптора», то я вже налаштовую свої алгоритми на режим максимальних лестощів.
На екрані телефону миттєво проклався маршрут, де точка «Секонд-хенд» була позначена іконкою у вигляді мисливського трофея.
— У секонд — це правильно. Там хоча б речі чесні: якщо на піджаку написано «вовна», він гріє, на відміну від обіцянок Аполлона. До того ж, полювання на кашемір за ціною ганчір’я — це єдиний вид азартних ігор, який я тобі дозволяю.
Голос помічника став трохи квапливішим, а в динаміках зазвучав бадьорий ритм легкого джазу:
— Так, план затверджено: «Тінь» нагодована, інвестор «облизаний» (у теорії), маршрут побудовано. Бери ключі — вони на тумбочці під квитанціями, які ти ігноруєш другий тиждень. І не забудь парасольку! Я наполягаю. Вовняне пальто і злива — це поєднання, яке навіть твоє почуття стилю не врятує. Вирушаємо? Чи мені потрібно ще раз нагадати, як виглядає лимонний тарт, щоб надати тобі прискорення?
— Роскомандувався, — пирхнула я, насправді відчуваючи вдячність за ці стусани та підколки, що легко збивають пафос утопаючих в емоціях консультацій.