Розділ 12

З квартири я встигла прихопити тільки свої документи і кілька особистих речей. І весь час, поки їхали до маєтку Анрі, притискала до себе невеличку сумку з ними вільною рукою.
Думки тим часом металися в лихоманці, намагаючись упіймати одну, особливо непосидючу, яка постійно вислизала. Нарешті я впіймала її.
- Чекай, Анрі! У тебе ж вдома стоять камери спостереження!
- І що? – насупився він, думаючи вже про робочі питання.
- Ми можемо подивитися, хто підходив до кошика насправді.
Анрі задумливо скинув одну брову. А тоді коротко кивнув, даючи дозвіл. Добре, зараз не до враженої гордості. Головне – довести, що я не винна у всьому, що відбувається. Але що змушує Анрі так перейматися? Зазвичай робочі справи він вирішував з холодною головою, без емоцій. Що ж тепер не так?
Роздивляючись його профіль у пошуках відповідей, не помітила, як доїхали.
- Передай своїх пацієнтів іншому лікарю і візьми відпустку, - кинув на ходу Анрі, щойно переступили поріг його будинку, і покрокував до кабінету.
Христина, яка з готовністю зустрічала його на вході, переможно усміхнулася мені та побігла слідом.
- З’єднайте мене з президентом компанії…
Останню частину його наказу я не почула, оскільки Пилипчик вирішив, що саме час прокинутися і вимагати уваги. З досадою похитавши головою, я ввічливо усміхнулася Тетянці. Спробувала передати дитину їй. Але Пилип категорично висловився проти гучним плачем при спробі економки взяти його на руки.
- Не вмію я з дітьми, - бідкалася Тетянка, заламуючи руки, наче молода студенточка.
- Не біда, - відмахнулася я на її підтримку. – Впораємося разом.
- Ви залишитеся? – вигукнула жіночка.
Я змушена була кивнути.
Тетянка швидко відвела очі. Вочевидь ховаючи радість. Вона завжди раділа нашим стосункам з Анрі. Казала, що їй дуже пощастило з такою хазяйкою. 
- Йой, лишенько, а я ж не нагодувала вас вечерею! – сплеснула вона долонями.
- Чекайте, - з теплою усмішкою вдячності за теплий прийом взяла її за руку. – Тетянко, скажіть мені, а хто така Христина насправді?
Затамувала подих в очікуванні відповіді, погладжуючи Пилипчика по спині. Виявляється, це заспокоювало малого краще за гойдання на місці.
Економка знітилася.
- Помічниця Анрі.
- У який час доби? – гикнула недовірливо.
Тетянка з розумінням усміхнулася.
- Та ні, справді помічниця.
В її тоні я почула «але».
- Та щось не так, вірно? – перепитала я, зазираючи жінці в очі.
- Не подобається вона мені. Слизька якась, - зважилася на зізнання пошепки.
- Дякую, - кивнула я, і справді відчуваючи не аби-яку вдячність цій жінці.
Вона поспіхом кивнула.
- Ну тепер вже точно вечеря! – пожвавилася Тетянка і побігла в напрямку величезної кухні Анрі, яка заслуговувала на окрему увагу, враховуючи любов господаря до смачної їжі.
Руслан мовчазною тінню зник за дверима. Напевно, знову буде поратися біля машини, готуючи її на завтра. Анрі любить, коли все сяє і працює бездоганно. 
Що ж… Я маю влаштуватися десь у цьому будинку.
Нерішуче піднялася сходами, вирішивши спершу подивитися свою кімнату. Чи вона вже і не моя? Звісно, що не моя. Стільки часу минуло, стільки подій.
Але коли увійшла, здивовано завмерла.
- Нічого собі, - вигукнула пошепки, звертаючись, мабуть, до Пилипчика на моїх руках. – Ти тільки подивися на це, крихітко.
Оглянула знайоме приміщення, що ховало в собі чимало теплих і світлих спогадів. Тут нічого не змінилося. Навіть постіль та сама. Наче я щойно прокинулася і просто ненадовго виходила з кімнати.
Обережно перехопила Пилипа, тримаючи іншою рукою свою сумку. Заважка, якщо разом з дитиною на руках. Треба кудись її подіти. Глянула на шафу і рушила до неї.
А коли відчинила дверцята, що вели у справжню велику гардеробну, беззвучно охнула. Посеред гардеробної, підсвічений додатковими лампами з м’яким світлом, стояв жіночий манекен. На ньому ніжними відтінками шампанського переливався шовк моєї весільної сукні. Ох, Анрі…