Розділ 2

Ну і що ж мені робити з таким подаруночком? 
Думала про це, закриваючи двері та несучи кошик на диван у вітальні. Маленький нарешті скривився, збираючись плакати у повному нерозумінні, що відбувається.
- Ні, плакати не будемо, - зупинила. – Я розумію ще менше, але маємо розібратися.
Цікаво, чи знає Анрі, що його коханка скинула їхнє дитятко саме мені? І що взагалі позбулася дитини в такий спосіб. Де він сам був у цей момент?
Задумливо покрутила в руках лист, сідаючи поруч з кошиком на диван. Я ж збиралася завтра зустрітися з подругами і відсвяткувати свій день народження у колі людей, яким дійсно не байдужа моя доля, мої думки і мої почуття. А не носитися з живим подарунком від людини, через яку втратила своє кохання. Ні, не так. Кохання, якщо воно справжнє, не стрибає у чуже ліжко. 
Привіт з минулого вередливо захникав, і я механічно поглянула на настінний годинник. У кошику знайшлася і дитяча суміш. Це ж треба, яка передбачлива матуся. Явно, що дитина доглянута, щаслива. Значить, мати дбала про неї, піклувалася. Що ж могло змусити жінку покинути власне дитя? Та ще й кому віддати? Суперниці, якій зламала особисте щастя. На що вона розраховувала? Що я стрибатиму до стелі від радості, що тепер матиму дитину, якщо вже самостійно народити не в змозі? А дзуськи.
Схопилася за телефон. Треба зателефонувати Анрі і все з’ясувати. А не вийде. Видалила ж його номер з контактів. 
Глянула знову на дитину, що дедалі більше вередувала. 
- Добре. Загадки загадками, а обід має бути за розкладом, згодна з тобою, - спробувала привітно усміхнутися.
Вийшла крива усмішка з кутиком губ, що смикався нервово. Понесла кошик із собою на кухню. Поставила на стіл. Ні, дурна прикмета. Не можна навіть одяг на стіл класти, не те що живу людину.
На підвіконня? Воно, на щастя, широке... Божевільна ідея, це ж маля, ще перевернеться!
Опустила кошик на підлогу. Та ні, це ж дитина, а не цуценя якесь.
Здригнулася, повела плечем. Ну чому саме мені?
Поки годувала знайду з пляшечки, що теж додавалася, перебирала в думках, кому ж дзвонити за порадою. Роксана почне крутити ситуацію з юридичного боку. Уявила її стримані та швидкі алгоритми дій та поморщилася. Це теж потрібно, але не зараз, коли душа обурена.
Тоді, може, зателефонувати Пелагеї? Але вона постійно щось пише і переписує. Звісно, що не візьме історію за основу для нової книги. Принаймні, без мого дозволу. Та почуватися героїнею роману, розглянутою авторкою під мікроскопом – те ще задоволення.
Можливо, хоч Любава чимось зарадить. Вона ж і сама вагітна тепер. Ймовірно, що віднині відчуває світ якось інакше, крізь призму материнського бачення. Або ні. В будь-якому разі більше немає кому телефонувати.
Тож щойно заснув Пилипчик (дякую мамці, хоч ім’я вказала), я винесла його у вітальню, а сама повернулася до кухні, набрала Любаву.
Подруга довго не відповідала, чим змусила неабияк понервувати за неї. Та нарешті почувся її голос. Здається, Любава рухалася. Причому, десь поблизу машин. Я насупилася, почувши такі звуки. Де це вона? Бо ж мало того, що вона подруга мені, так ще і пацієнтка моя.
Пилипчик захникав уві сні. Я визирнула в кімнату, пришвидшуючи власні роздуми.
— Любаво, мені потрібна твоя допомога... — вимовила після короткого привітання. Навіть сама почула в інтонації невпевненість. — Я зустріла свого колишнього... І, здається, я все ще не можу його забути. Я не знаю, як вчинити... Поговори зі мною.
Ну як зустріла? Мені його підсунули, та ще й з додатком. Ну і не те, що не можу забути. Скоріше, мені не дають це зробити. Виправила сама себе подумки. Задоволено усміхнулася.
Мабуть, що мої слова впали на Любаву, як сніг на голову посеред літа. Я задумалася: як же важко не відпускати минуле.
— Меланія, — почала Любава, намагаючись звучати впевнено, але я чула по голосу, що зараз у неї не найкращі часи. — Я... сама зараз нічого не розумію у своєму житті. Мені важко давати поради іншим, коли в мене самої все так заплутано.
Я відчула, як слова застрягли у мене в горлі, говорити стало нестерпно важко. Ми стільки разів обговорювали з подругами життя в цілому, любов, наші помилки й успіхи. 
— Вибач, мені потрібно... мені потрібно подумати, — вимовила вона, намагаючись зберегти голос рівним, але в ньому все одно звучала нотка втоми. 
— Любава? — стривожилася я, на мить забувши про власні підкинуті проблеми. — У тебе щось сталося? Ти пам'ятаєш, що тобі не можна хвилюватися і потрібно берегти себе?
— Вибач, я не можу зараз...
Вона скинула дзвінок. Я безпорадно втупилася на екран. Їй зараз важко. Я маю розуміти це. Але чомусь замість розуміння горло здавила пекуча образа. Не надто очікувано – лишитися одній в таку мить, маючи трьох чудових подруг. Та що поробиш? Треба їхати до Анрі та віддати йому дитину. Мабуть, він хвилюється, де подівся його син.
Я вже взяла ключі, коли раптом подумала: "А якщо він не знає, що його син у мене?"