Розділ 10. Некромагія

Лана

Ми з Раніелем вийшли з будівлі гільдії, коли на Дерру опускалися сутінки. Трохи посперечавшись, вирішили все ж залишити Торіса в гільдії,  під наглядом одного з підлеглих Раніеля… того, хто ще не отримував штраф за “непрофесійну роботу” через постійні скарги наглядача за кладовищем.

Поки ми чекали викликаний службовий екіпаж, теплий вітерець тріпав моє волосся, а некромант — мої нерви.

— От поясни мені, навіщо ти нав’язалася зі мною? Я й сам збирався перевірити, що з тим кладовищем не так. Але ти будеш відволікати під час ритуалу, а користі не принесеш. Так у чому тоді сенс? — він роздратовано струснув рукою, яку обтяжувала сумка, що формою нагадувала місткий лікарський саквояж.

Я не була впевнена в своїх висновках щодо шахрайських дій директора кладовища, просто не вірила в збіги. Тому злегка хитнула головою у бік фонтанів, вказуючи на двох наглядачів.

— Сенс є. Звикай до моєї присутності, не думаю, що вони скоро відчепляться, — похмуро відповіла йому.

Але промовчала про те, що також хочу глянути на кладовище і що саме з ним не так. Він так стиснув щелепи, побачивши королівських прихвостнів, що я почула скрегіт зубів. Бр-р, як виделкою по склу.

Нарешті до нас під’їхав закритий чорний екіпаж, із некромантським знаком на дверцятах, і ми заскочили в нього, залишивши перевіряючих з носом. Коли екіпаж набрав швидкість, я запитала у Раніеля:

— А чому ваш знак саме зірка з восьма променями? Це щось означає?

— Це базова схема в некромантії, — спокійно відповів він, знизавши плечима. — Саме по цих променях викреслюються потрібні руни, здебільшого — для остаточного упокоєння. У зворотному порядку — для підняття неживих. У проміжках між променями додають руни прив’язки чи наказів, і багато чого іншого.

— Ти говориш добре поставленим голосом викладача, — здивувалася я.

Він криво усміхнувся і насмішливо подивився на мене.

— Ти і є викладач, так? — здогадалася я, усміхаючись у відповідь.

— Два рази на тиждень викладаю некромагію в Академії темних, — кивнув він.

— Мені обов'язково треба буде записати твій основний стабільний графік, — трохи розчарованим тоном промовила я.

Гарна ж я помічниця, а як жінка взагалі вогонь — не знати, що твій чоловік викладач. Хоча… я тут лише другий день. Ніби непогано як для двох днів справляюсь. Мій погляд вихопив ще одну дрібницю, якій я не могла знайти пояснення:

— Всі твої підлеглі з даром некромантів, досить коротко стрижені, я так розумію, для зручності в роботі. То чому твоя коса довша за мою?

Після цього питання атмосфера в тісному екіпажі різко змінилася. Мені здалося, що навіть повітря стало менше. Раніель закам’янів і в його погляді з’явився крижаний холод:

— Все ж герцогський титул у мене ніхто не забирав, РЕЄ Аланіє, як і у вас.

— Ти чого? — розгубилася я, побачивши, що його вени на скронях починають чорніти. — Раніелю, я просто не знала, що довжина волосся грає якусь роль у темних.

Він прикрив очі, глибоко вдихнув і, повільно видихнувши, промовив:

— То мені здалося, що ти намагаєшся принижувати?

Я насторожено вдивлялася в його реакції, зрозумівши, що певно випадково потопталася по якомусь його болючому місцю.

— Навіть, якби я дійсно була такою, як ти собі вигадав… Я не стала б цього робити з некромантом у замкненій коробці метр на метр!

Він гмикнув і підняв брови. А я лише зараз зрозуміла, наскільки двозначно могли прозвучати мої слова.

— Ой, та ну тебе, — махнула на нього рукою і відвернулася до вікна, відчуваючи, що червонію до самих кінчиків вух.

З боку Рана почувся тихий сміх, але мене врятувала зупинка екіпажу.

— Дякувати всім богам, — прошепотіла я, вистрибуючи назовні.

— Навіть Милостивій? — прошепотів Раніель мені в самісіньке, досі червоне вухо.

— Особливо їй, — кивнула я. — Адже саме вона може звільнити мене від сорому, забравши в свої чертоги?

— Гм, не жартуй так, Лано, — він стримано усміхнувся одним кутом губ. — Вона ж і почути може, а з почуттям гумору в богів усе надто складно.

— Я хх-кххха…

Та що ж таке! Хотіла лише сказати, що знаю одну бабцю з відмінним почуттям гумору. Та залишилося лише важко зітхнути.

— Мене іноді дивують теми в яких проявляється Печатка, — задумливо промовив Раніель, притримуючи для мене стулку воріт кладовища.

— Мене також, але всьому згодом знайдеться пояснення. Сподіваюся.

Ми пройшли алеєю до єдиної будівлі “для живих” на території. Виглядала вона, як і будь-яка інша адміністративна будівля всіх світів: строгі лінії, сірість, навіть облуплені місцями стіни на місці. А ось, що я дійсно оцінила — захисний щит над нею, створений з темної магії.

— Це дуже кропітка і майстерна робота, — захоплено видихнула я, роздивляючись магічним зором плетіння.

— Дейву буде приємна така оцінка, особливо від світлого щитовика. Все ж, ви найкращі в захисті.

— Завдяки відмінності сили, а не майстерності, — похитала я головою. — Познайомиш мене з цим щитовиком?

— Захисником, — поправив мене Ран. — У нас деякі професії мають іншу назву, хоча можливості у вас схожі. І так, познайомлю якось.

Він озирнувся і помітивши зручну галявину серед надгробків, вказав мені на подвір’я будівлі за щитом.

— Ти будеш тут. І ні за яких обставин не вийдеш за межі захисту, зрозуміло?

Я кивнула, стримуючи бажання витягнутися в струнку. Зараз переді мною стояв не звичний мені Раніель, і навіть не бісячий некромант, а професіонал, який постійно стикається з небезпекою і вміє наказувати.

Він ще просверлив мене гострим поглядом, а потім пішов до тієї галявини. 

Витяг з кишені чорний шкіряний блокнот, і коротко зазирнувши в записи, почав діставати із саквояжа купу якихось речей. Я з цікавістю спостерігала, як він “вимальовував” схему. Втикнув у землю вісім кілків, прив’язавши до одного з них тонкий шнурок, протягнув його всіма кілками, створивши таким чином ту саму восьмикінечну зірку. Як цікаво! Отже, якщо немає можливості накреслити, можна й так.