Розділ 9. Адаптація

Лана

Забігаючи в крамниці, виконуючи заплановані справи — я відчула, що в грудях послаблюється натягнута струна. Я й не помічала, наскільки мене напружувала відсутність звичних дій і правил. Все нове і поки що незрозуміле.

Я навіть, ще не все зрозуміла зі спогадів: вони все ж не повні й не те щоб Аланія дуже багато знала, особливо про темних. Ось чим конкретно займається Раніель? Він щось типу адміністратора і працює лише з кабінету, чи займається виїздами і мені потрібен зручний костюм? Світлі реї одягали штани лише для кінних прогулянок, але я вже кілька жінок-темних у костюмах провела заздрісним поглядом. Додала ще один пункт до замовлення Лайзі. В крамниці з канцтоварами я заодно купила зручну сумку для паперів і, склавши все туди, побігла до крамнички з одягом.

— Привіт, — крикнула я разом з переливом дверного дзвінка. — Лайзо?

Вона виглянула з-за непримітних бокових дверцят, навіть не вона вся — з’явилася її голова, щось швидко дожовуючи, і після роздратованого закочення очей, знову зникла.

— А роздратованість це обов’язкова риса характеру темних чи ти одна така? — запитала у неї, нахабно зайшовши в кімнату відпочинку.

— А нахабність обов’язкова риса світлих чи лише твоя? — єхидно відповіла вона, нарешті проковтнувши.

— Моя звісно, — підтвердила я її підозри. — Всі ж інші світлі такі добрі, чемні, жертовні, сором’язл…

— Ой, все, — махнула вона рукою. — Що треба? До речі, ти знаєш, що залишила мені золота на п’ять суконь? Повернути?

— Яка чесність, — усміхнулася їй. — Ні, якраз зайшла попередити, що мені потрібен невеликий гардероб, не лише сукні, а й всі інші дівочі радості.

— Нічого собі! — вона раптом окинула мене серйозним поглядом. — Ти мені подобаєшся, тому запитаю: ти впевнена? Навіщо це тобі? Світлі швидкі на розправу з тими, хто не грає за правилами, а ти й так сьогодні півдня в “неправильному одязі”.

— Справа в тому, що я в “правильному одязі”, — зітхнула і зізналася. — Вчора нас з вашим головним некромантом одружили, тож…

— ЩО? — вона, не дивлячись, шоковано намацала спинку крісла і впала в нього.

— Ага. І тепер нам ще й працювати разом, а у мене всі сукні виглядають, ніби їх шили з веселок і рожевих однорогів, — роздратовано сказала я, махнувши руками.

Вона різко зігнулася в кріслі і я спочатку здригнулася, почувши звук, схожий на крик істеричної чайки, яка впустила в море щойно виловлену рибу, а лише потім зрозуміла, що це її сміх.

— Налякала мене! — обурилася я, але вона лише рукою на мене махнула не в змозі зупинитися. — Ну так, ситуація звісно нестандартна…

— Некромант і світла! О Милостива, яка ж дурість! Ну, все не так погано, як могло бути, — промовила вона, витираючи сльози. — Раніелю пощастило, що в тебе хоч характер далеко не світлий.

Я гмикнула і знизала плечима.

— А ось тобі непросто буде, — вже серйозно промовила вона.

Я кинула погляд на часовник і завагалася. Потрібно вже бігти, але можна щось нове дізнатися про Рана.

— Ви знайомі з Раніелем?

— А хто думаєш його подерті нежиттю речі замінює новими?

— Цікаво ж як! Але я вже запізнююсь. То що, я прийду увечері на примірку?

— Приходь. Зробимо з тебе нормальну… дружину, — кивнула Лайза головою.

Її фраза мене насторожила, але часу розбиратися не було. Короткими перебіжками, від ресторації, через наш будинок до гільдії — виконала всі намічені плани і встигла повернутися вчасно.

На шляху помітила на площі біля фонтану, тих двох перевіряючих. “Причепилися — не відчепиш тепер!”, — промайнуло в думках.

В приймальні наче ніхто нічого не чіпав, а якщо ні — я попереджала. Спочатку розібрала сумки, зняла прес-пап'є і розвіяла благословення з документів. Лише потім пішла годувати свого тимчасового боса.

— Твій обід, — поставила перед ним тарілку зі стейком і салатом.

Він, відсунувши папери, здивовано подивився на тарілку.

— Ти дійсно принесла мені їжу? — розгублено запитав Ран.

— І решту, — поставила на стіл мішечок із залишками його грошей.

Його погляд змінився на підозрілий і він накинув на тарілку якесь темне плетіння. Воно пройшло крізь неї й розтануло, тож я здогадалася, що це було плетіння перевірки на отруту.

— Ох ти, Боже ж мій!

Психанувши, схопила ніж, на що Ран весь напружився, чим ще більше збісив мене. Я відрізала шматок стейку і підхопивши трохи салату поклала собі до рота. З брязкотом поставила прилади на тарілку, і не маючи змоги негайно виказати все, що думаю — лише жувала, пропалювала його красномовним поглядом. Ковтнувши, відчеканила:

— Параноїк!

— Е-е, а що це? — ще більше розгубився він.

Я із запізненням зрозуміла, що такого поняття немає в цьому світі, але вдала, що це тільки він такого не чув.

— Людина, що не довіряє нікому, нічого, ніколи. І шукає у будь-якому вчинку подвійне, а то й потрійне дно.

— А, ну тоді так, я — параноїк, — серйозно кивнув він, а я усміхнулася.

— Їж. Якби я тебе хотіла отруїти — ти цього б не запідозрив, — єхидно “заспокоїла” його і вийшла.

Час тік-так, Лано. На диво, я досить швидко розібрала майже весь стос за категоріями. Таким чином, я і дізналася, що головний некромант дійсно: і адміністратор, і фінансист, і щось на кшталт лідера бойової групи, який на виклики їздить з командою при серйозній загрозі. А іноді і сам, якщо вільних людей недостатньо.

Двері в приймальню постійно відчинялися і хтось зазирав, але одразу закривав двері з іншого боку. Я так зрозуміла це була просто цікавість, що там за дружина така світла з'явилася у шефа. 

Але згодом потягнулися справжні відвідувачі, кожному з яких я пояснювала, що Раніеля більше не можна смикати по дрібницях, для цього тепер тут я. І з більшістю людей проблем не виникало, мені залишали справи на розгляд і отримували свої номери справ. У кого було щось невідкладне — проходив в кабінет, всі були задоволені. Аж поки в приймальню не зайшов світлий, ну хто б сумнівався. Я навіть на магічний зір не переходила, просто визначила його “світлість” за манерою ходи і макіяжем.