Розділ 7. Королівські закони. Непривітне місто

Лана

Я перенесла останній магкороб у будинок, в серцях шваркнула його на підлогу комори і розтерла спину. Невже, при всіх можливостях магії, ніхто так і не додумався зробити їх легшими? Чи артефакти левітації прикріпити, потрібно буде підкинути природникам ідею… Гм, звісно, не за так.

Та й взагалі, час вже планувати як буду жити після розриву цього шлюбу. Повертатися під крило “батька” я не збираюся, хоч про нього Ехра майже не залишила спогадів. Але всі ті, що були — не спонукали до близького спілкування. Він розмовляв з Аланією як з безправною тінню — зневажливо і зверхньо, хоча на Карасі батьки над повнолітніми дітьми влади не мали. Треба буде ще подивитися, що там за батько такий.

У будь-якому випадку — своїх грошей Аланія не мала, тому я не полінувалася все ж перенести це добро в комору: судячи зі спогадів, там тільки коштовності з суконь вартували цілого статку, а ще були прикраси, амулети, артефакти. Що знадобиться самій — заберу, а решту продам: принаймні через рік не лишуся з голим тилом. Хоча, “своїх грошей не мала” — сильно сказано, просто Аланія “утримання герцогині” за гроші не вважала.

Прокручуючи ці думки, я розібрала частину гардеробу Аланії, відкривши часовником магкороб. Коли нарешті знайшла сукню, хоч трохи темнішу за інші й з шнурівкою по боках, я відклала все інше до завтра.

Хто б мене попередив, що засинати зі святковою зачіскою — кепська ідея… Я зроду не мала такого густого і довгого волосся, тож коли, вмившись, подивилася в дзеркало над раковиною, мало не заплакала від розпачу.

— Та щоб тебе!

— Що вже сталося? — пролунало з дверного отвору ванної кімнати.

Звідти, позіхаючи, на мене дивився Демон.

— А ти що тут робиш?

— Живу я тут, — відповів той.

Ще б плечима знизав… я зітхнула.

— Я мала на увазі: в моїй кімнаті ти що забув? —  потім вказала на свою біду. — Це гніздо потрібно цілою бригадою перукарів розгрібати. 

— Я ночував у тебе, в тінях — холодно, Ран хропить, а в тебе: і тихо, і тепло. Хочеш допоможу? — з хитринкою в погляді запитав він.

Я з сумнівом подивилася на нього.

— А я лисою не залишуся після твоєї помочі?

— Ображаєш! Одне з моїх втілень — шерс, вони ж прекрасні тонкі павутиння вміють плести! Але якщо не хо-очеш…

Він зробив кілька кроків у напрямку виходу, але повільних таких… от шантажист малий.

— Стій. Не йди, — флегматично промовила я.

Він аж підскочив від ентузіазму.

— Так і знав, що ти погодишся. Сідай на ліжко, я до крісла не дістану, — наказав він, миттєво перетворившись на шерса.

Я, як і вперше, коли побачила таких красунчиків, здригнулася. Але проблема не зникне сама, тому сіла куди сказали, намагаючись не думати хто шурхотить позаду на ліжку і виймає шпильки з кубла у мене на голові.

Через деякий час, у двері постукали і не чекаючи відповіді, в кімнату увійшов Раніель.

— Е-ей! — в один голос обурилися ми з Демоном.

Ран різко зупинився, мов на стіну налетів.

— Угу… Я звісно міг уявити, що застану тебе з кимось в ліжку, але що це буде Демон… 

— Дуже дотепно, — похмуро відповіла я. — Ти розумієш саме призначення стуку в двері? Потрібно чекати поки тобі відчинять, або хоч скажуть “Так”.

— Немає часу на ці деталі, — махнув він рукою. — Я зараз в гільдію. До вечора мене не буде, тому хотів попередити, щоб ти відчинила двері домогосподарці. Її звати Вейла. Вона й замовлену їжу принесе.

Я кивнула, хоч мені не дуже сподобалося те, що він навіть не подумав, що я можу мати і свої плани на день.

— Коли вона приходить?

— О першій. Я попередив, що тут буде моя… ти.

— Пф… навіть промовити це слово не можеш? Давай допоможу, по складах: дру-жи-на. Хоч і фіктивна, — гмикнула я наостанок, але його спина уже зникла за дверима.

— Ти ніяк не запам’ятаєш, що його не можна дратувати, так? Цукерочка моя смілива, — прокоментував моторошним голосом з присвистом Дем.

— Слухай, а ти можеш розмовляти зі мною в образі кота? А то у мене серце вискакує, коли ти таким замогильним голосом звичайні слова вимовляєш.

— Добре, — напрочуд швидко погодився він. — Я вже закінчив, лише гребінцем кілька разів проведеш.

Він обійшов мене, дякувати богу, уже в образі кота і примруживши очі запитав:

— А ти знаєш обов’язкові королівські закони при одруженні світлих з темними?

— Це які? — розгублено запитала, копаючись паралельно в знаннях Аланії.

Там нічого такого не знайшла.

— Це такі, що “світла сторона” обов’язково має працювати з “темною стороною” подружжя. А якщо ні…

— І? — поквапила я цього артиста.

— Це привід для приставлення наглядача за справами і навіть самим подружжям в їхньому будинку. Не сумніваюся, що до Рана сьогодні завітають королівські наглядачі.

— Некромантів цей закон також стосується? У них же магія темряви і зі світлими вони не одружуються!

— Так, тому це торкнеться лише нашого некроманта. Чи ти сумніваєшся, що такою нагодою скористаються?

Я замість відповіді підірвалась з місця як ошпарена.

— Знаєш де його кабінет? — запитала уже доплітаючи просту косу.

— Так, але я піду за тобою по тінях. Будь-який темний може легко визначити, що на мені немає прив’язки, тож я не показуюсь чужим.

Кивнувши, пішла у напрямку виходу, кинувши погляд на часовник.

— О котрій можуть з’явитися перевіряючі?

— Не думаю, що вони будуть довго чекати. Хвилин десять після початку робочого дня. Максимум.

— Тож у мене в запасі хвилин двадцять. От чому він не розповів про цей закон? Важко було ще вчора попередити?

— Це ж Раніель. Він ніколи не просить підтримки, — гмикнув Дем і розчинився в тіні.

Зачинивши вхідні двері, покрутила головою. Мені терміново потрібен будь-який магазин одягу, з’являтися в цій сукні в гільдії некромантів погана ідея. На щастя, такий був зовсім поруч з нашим будинком, а через площу навпроти я побачила похмуру будівлю Гільдії некромантів з високими шпилями, яку впізнала дякуючи спогадам Аланії. Вона там звісно не бувала, але неодноразово проїжджала повз, тож хоч якесь уявлення про столицю королівства Малонія я мала.