Розділ 6. Можливості Дема. Щоб тебе, Ехро!

Лана

Я зрозуміла, що магія Раніеля виривається з-під контролю, але не знала, що з цим робити.

— Заспокой силу! Я справді не знаю, що сталося, — відповіла йому, схиляючись над метаморфом.

Підняла його на руки, мов немовля, перевіряючи лапу за лапою, а він лише вяло відмахувався хвостом.

— Деме!

Ми з метаморфом одночасно повернули голови на вигук. Раніель виглядав кепсько, навколо було ще більше темряви, вени на скронях розпухли і почорніли, а очі повністю заволокло темно-фіолетовим туманом.

— На кладовище, — крізь зуби, ніби через силу, промовив він і зробив різкий ривок, торкаючись хутра Демона.

Світ навколо потонув у тінях, аж поки крізь них не почали проступати очерки склепів і надгробків. “Приїхали, зупинка Кладовище”, — заторможено промайнуло в думках.

Раніель встиг відбігти кроків на десять від нас, коли впав на коліна і з його долонь в землю почала просочуватись зовсім інша магія. Густа, чорна і… хижа. Я відчувала її присутність всім тілом, яке покрилося сиротами. Від втрати свідомості мене рятував лише Демон на руках, я ще не впевнилася, що він не поранений.

Тим часом, ландшафт навколо почав змінюватися: надгробки просідали, деякі склепи розпадалися чорним пилом, як і сухі гілки, трава, листя. Я підтягнула ближче до себе Демона і запитала пошепки:

— Він зараз спрямовує силу темряви у “неживе”?

— Угу, — також прошепотів той. — Якщо торкнеться без контролю хоч одного живого — вб’є на місці. І його одразу стратять, як “нестабільного”.

Я зітхнула і нахмурилася, раптом зрозумівши одну безперечну річ. Цим шлюбом однозначно хотіли позбутися саме Раніеля, летально. А що, підкладаєш свиню, тобто бісячу герцогиню некроманту, він цілком очікувано не стримує магію, вбиває невинного, а то й цілий натовп — шикарний привід для страти.

І тепер я маю не стати причиною його зриву. Мабуть цим і хотіла віддячити некроманту бабця… “Щоб тебе, Ехро! Нахіба тоді та Печатка?!”, подумки надіслала їй все, що я думаю про її методи. Я ж навіть виправдатися перед Раніелем не зможу через цю Печатку мовчання! Через неї він і зірвався зараз, тоді якого… мені прилетів ментальний потиличник, аж до неба в діамантах. Ясно. “Збав тон, смертна”, переклала я цей магічний ляпас для себе.

— Ти цілий, Демчику? — запитала, не знайшовши жодних ушкоджень на котячому тілі.

— О Милостива, — пролунало втомлене з боку Рана, хоча він все ще стояв спиною до нас, на колінах, спираючись долонями на землю. — Він же бойовий метаморф, демонська сутність, що з ним станеться від простого удару об стіну?

Я осудливо подивилась на пухнастого симулянта.

— А що? Ти так трепетно тулила мене до грудей, а вони в тебе нівроку, — глузуючи, пояснив він.

— От гівнюк!

Скинула його зі своїх ніг, підвелася і підійшла до некроманта.

— Ране, ти як? — злегка торкнувшись його плеча, тихо запитала.

Все ж, хоч і ненавмисно, але саме я послугувала тим самим поштовхом до зриву.

— “Ране”? — він зі здивуванням повернув до мене голову.

— Так. І якщо твоя ласка, то я — Лана.

— Ось і познайомились, — криво посміхнувшись, він підвівся.

— Повернемося так само? — повернулася я до Демона.

— Я що вам “Перевізник Берні”?! — обурився він.

— Я… хххх-хх… — прокашлявшись, вигукнула без імен, — а щоб тебе!

— Хотіла сказати щось, що стосується таємниці під Печаткою? — співчутливо протягнув Дем.

І я зрозуміла, що напевне так. Я хотіла сказати, що “не знаю, що це за таксі”. Потрібно добре думати, що збираюся сказати.

Обережно кивнувши на запитання Дема, обійняла себе руками, в спробі захиститися від холоду і подивилася на нього очима всім відомого кота. Зліва гмикнули. Повернувши голову, побачила, що Раніель, схрестивши руки, пропалює мене гострим поглядом. А я що? Я змерзла. Погода осіння тут чи весіння, хто ж його знає. Знизала плечима і знову звернулася до метаморфа:

— Ну то що?

— Добре, — зітхнув він голосом, повним страждань. — Але тільки сьогодні.

Пискнувши від радості, я підхопила його на руки і підійшла до Рана.

— Поїхали додому?

— Угу, — дуже інформативно відповів він, торкаючись Демона. Потім уточнив: — до МОГО додому.

Світ знову розчинився в тінях, Демон переніс нас у ту ж вітальню. Коли тіні зникли, тіло метаморфа поважчало в моїх руках і тіней навколо нього майже не залишилося.

— Деме? Що сталося?

— Витратив майже всі сили, — похмуро повідомив Раніель, кинувши на мене погляд, повний зневаги. — Аби тільки герцогиню не висміяли за вбрання.

— Там було холодно, — сухим тоном відбрила я, — до того ж, я не знала, що переміщення забирає стільки сил. Потрібно попереджати про такі речі, я б не просила.

Потім запитала у Демона:

— Тобі можна якось допомогти швидше відновитися?

— Навряд ти захочеш поділитися своєю світлою магією з темним, герцогине, — хекнув глузливо Демон і спробував вивернутися з моїх чіпких рук.

— Ага, куди! — перехопила я його зручніше.

Покрутивши головою, помітила глибоке м’яке крісло біля холодного каміну і зручно всівшись сама, вклала зручніше Демона поряд. Покопавшись в знаннях Аланії, нічого не знайшла там про темних фамільярів чи метаморфів і як взагалі з ними “ділитися світлом”.

— Як це зробити знаєш?

— Ти ж ніби навчалася в Академії? — здивувався Ран.

Він поставив поряд з нами стілець, спинкою наперед і всівся на нього верхи, спершись руками на ту спинку. І знову пронизував мене поглядом, ніби хотів розчепити на атоми. Я зітхнула.

— В Академії Пресвітлого, Ране. Як думаєш, там викладалося щось про фамільярів і демонські сутності?

— Навряд, — гмикнув він.

— Питання було з подвійним дном. Викладалося звісно, але лише їхні слабкі місця, як захиститись чи знищити, — нахмурившись чесно сказала те, що бачила в спогадах Аланії.