Розділ 5. Демон. Печатка мовчання

Лана

Зачинившись у своїй кімнаті, я нарешті з полегшенням видихнула. Але, коли повела поглядом, щоб роздивитися свій тимчасовий прихисток — моя рука якось автоматично сплела схему сканування простору і запустила її по периметру. Ще й на думку спало одразу три варіанти заклинань нейтралізації маячків, прослушок та інших небажаних предметів в навколишньому просторі. Швидко промовивши одне з них, я зібрала з різних важкодоступних місць маленькі дерев’яні руни, що підсвічувалися білим сяйвом. Гмикнувши, деактивувала їх простим плетінням сяйва і похитала головою. Всього три?

Через півгодини в двері постукали, а все що я встигла — одягнутися так, щоб штани не злітали. Мало того, сорочка висіла на манер тоги, а замість поясу я використала шнурок від гардин. І тепер мала вигляд одягненого з чужого плеча хіпі-гота.

Передчуваючи веселість і глузування одного брюнета, я спочатку горделиво підняла підборіддя і лише потім відчинила двері.

Раніель спочатку шоковано застиг, а потім закусив щоки зсередини, видно, щоб не дай боже не усміхнутися чи нічого не бовкнути. Але його викрив насмішливий блиск в очах. П-ф-ф…

Після довгої красномовної паузи, він все ж вичавив з себе стислим голосом:

— Гарно виглядаєш.

— Дякую, — з поблажливістю королеви в погляді, відповіла йому.

Він протягнув мені руку, а я раптом зніяковіла.

— Може повечеряємо в кімнатах, а поговоримо завтра?

— Е ні, — обурився він. — Коли ще в мене буде змога полюбуватися на світлу в “темному” одязі, ще й на розмірів десять більшому. У мене не настільки багато розваг, щоб я нехтував такою можливістю.

Фиркнувши, пішла до сходів, проігнорувавши його руку. Теж мені, знайшов клоунесу!

Але стілець він мені все ж відсунув і допоміг влаштуватися за столом. Джентльмен.

Я оглянула стіл, тут була звичайна їжа: щось типу рагу з м’ясом, стейки і салати. Сподіваюся і на смак воно звичне мені, бо Аланія такого ніколи й не куштувала. З її спогадів я пам'ятаю лише якісь мініатюрні страви-паштети невідомого походження. Краще вже знайомі стейки з салатом. 

— І що, не буде ніяких обурень щодо їжі? — запитав Раніель.

Він з цікавістю спостерігав, як я з апетитом їм “їжу простолюду” і все вище підіймав брови. А мені було смачно і досить звично, тому просто знизала плечима.

Здається, розповісти йому хто я і звідки — непогана ідея. Я встигла добре перебрати доступні мені спогади Аланії, там немає нічого про гоніння на потраплянців чи щось таке небезпечне, то чому б і ні? 

— Не буде, — відповіла йому, але все ж вирішила почекати з розповіддю, поки не поїмо.

— Цікаво.

— Ти не уявляєш наскільки, — зітхнула я, нервово втикаючи виделку в стейк.

— Гм, — прокоментував цей рух Ран.

— Угу, — підтвердила я.

Якою буде його реакція на правду? І за що цікаво ця Ехра була вдячна йому? І хто вона взагалі така? Ось зараз і розпитаю Раніеля.

Аланія знала лише двох головних богів, і то: поклонялися світлі маги лише Пресвітлому, ігноруючи Милостиву. Хоча тут здається цілий пантеон, причому вони часто з’являються серед людей під час свят. “І потрібна бібліотека, терміново”, — запланувала я собі, дожовуючи останній шматочок м’яса.

— Поговоримо спокійно? — запитав Ран, також відклавши виделку з ножем.

— Так, — я дістала з кишені три деактивовані мною руни і поклала їх перед ним на стіл, піднявши брови.

Він не змигнувши оком, згріб їх в долоню і висипав у кишеню, потім підняв палець, зупиняючи мої цілком виправдані обурення.

— Поки не забув, — поплескавши по інших кишенях, дістав з однієї красиву невелику коробочку і протягнув мені. — Це захисний артефакт від атак темною магією і проклять, характер просто у наших не дуже…

Він ще щось говорив, а я дивилася на гарну жіночу каблучку і ледь стримувалася, щоб не шморгнути. Не той привід для подарунку, не той сенс, а так хочеться знайти рідну людину, щоб пліч-о-пліч спокійно долати всі перешкоди… Хоча те, що некромант попіклувався про життя і здоров’я майбутньої дружини завчасно, навіть після того приниження від Аланії при першому знайомстві, дає зрозуміти його трохи краще. З почуттям відповідальності у нього все нормально. Я підняла погляд на Раніеля:

— Дякую.

Він кивнув, а мені раптом стало не по собі. Я відчула, що за мною пильно спостерігають, але це був не Раніель. Різко встала і, покрутивши головою, безпомилково перевела погляд в один з темних кутків. Саме звідти я відчувала погляд і коливання магічного фону темною магією, тому не задумуючись сформувала одночасно віяло щитів і енергетичну бойову кулю над долонею.

— Стій! — Раніель також вскочив і підняв руку, зупиняючи мене.

— Не зрозуміла? — я все ще напружено вглядалася в тіні.

Невже він не відчуває цей погляд?

— Ось чому я сказав тобі не показуватися! — вигукнув Раніель у напрямку кута. — Виходь вже.

Він потер обличчя і пояснив мені:

— Це мій помічник. Демон.

Разом з його словами з тіні зробив крок… кіт. І він може й мав би вигляд звичайного кота, але його магічну природу викривав чорний туман навколо тіла. Тіні перетікали з одного місця в інше й іноді заміняли частини його тіла собою. Якщо не звертати на це уваги, то цілком собі милий котик.

Я повільно згасила енергетичну кулю і промовила, розтягуючи слова:

— А “Демон” це ім’я чи назва виду?

— І те, і інше, — знизав плечима Ран.

— Угу. Ні, ну міг би просто попередити, що у тебе в фамільярах демонська сутні…

— Який фамільяр?! Я — помічник, ти що глуха? — пролунало розлючене шипіння від кота, а я схопилася за серце.

— Він ще й говорить?

— Більше тобі скажу — його чорта з два затулиш, — відверто потішався наді мною Раніель.

Кіт навіть насмішливо пирхав. От гівнюки.

— То тебе звати Демон? — звернулася до кота. Потім доповнила, щоб стерти цю глузливість з його морди:  — Чи можна називати “котиком”?