Розділ 4. Непорозуміння. Будинок некроманта

Лана

Я напружено дивилася на Раніеля і не могла визначитись: сказати як є чи почекати з відвертостями.

Він зрозумів мої вагання по своєму, відвів від мене погляд і повільно видихнув. Відчинивши двері будинку, вказав мені всередину, мовляв “Проходь вже”. Зайшовши в будинок за мною, задумливо зупинився.

— Ти права… я все одно не можу тебе змусити сказати правду. Але я хочу, щоб ти зрозуміла, Аланіє…

Він раптом навис наді мною, все його тіло випромінювало погрозу.

— Лише “поки що”. Якщо ти маєш намір нашкодити мені… будь готова до відповіді.

Хоч я нічого поганого і не замислювала проти нього, але тіло затерпло від страху. І це мене звично розлютило… як тішить напевне залякувати дівчину! Тож я одразу пішла в наступ, немає чого чекати.

— Поки що, єдиний хто неадекватно поводиться тут і викликає передчуття небезпеки — ти! Тобі подобатиметься, якщо я буду здригатися від кожного твого руху? Хочеш замість союзника отримати ворога?! Чи може хочеш слухняну тінь? — я в кінець накрутила себе і почала наступати на нього. — Може ще й силу свою показуватимеш мені?! До чого було те “поки що”? Збираєшся вибивати з мене правду кулаками? Хоча ні, для чого залишати сліди, натравиш якусь нежить і ніяких небажаних жінок в домі! То що ж, скажи Раніелю?! Я не знаю тебе і твої наміри, як і ти мене!

Він видно не очікував такої бурхливої реакції, бо чемно відступав з ошелешеним виглядом від маленької мене, поки не вперся спиною в протилежну стіну вітальні. Це мене трохи привело до тями і я зробила крок назад, роблячи повільні вдихи-видихи. Подумки я вже чехвостила свою поведінку, але цього варто було очікувати. У мене все життя так: відчуваю себе в небезпеці чи загнаною у глухий кут — ніби червона пелена на очі падає. Берсерк, блін, зростом метр шістдесят…

— Я не це мав на увазі, — тихо промовив Раніель.

Я повернула на нього вже спокійний, лише насторожений погляд.

— Тоді пропоную спокійно повечеряти і поговорити. Все краще взаємних звинувачень, ми зараз в однаковій… неприємній ситуації.

— Так, — криво усміхнувся він на моє визначення нашого “шлюбу” і в’їдливо додав: — я вже чув наскільки для тебе ситуація “неприємна”.

Я зморщила носа, добре ж Аланія проїхалась по самооцінці некроманта.

— Ми можемо забути ту розмову? — з надією запитала у нього.

— Це буде непросто, — нахмурився він і пішов сходами на другий поверх.

— А ти спробуй. У тебе вийде, я завжди так роблю, — запевнила я його.

Я, йдучи позаду і насолоджуючись гарним видом на його підкачаний тил, розсіяно думала про майбутню розмову за вечерею. Здається, найкращим варіантом буде розповісти йому, що я не зовсім Аланія. Довіра не завадить.

— Ось твоя кімната, — махнув він рукою на перші двері зліва, а сам зайшов у кімнату справа.

Коли я зайшла за ним, він шоковано застиг.

— Е-е, Аланіє…

— Що?

— Твоя кімната навпроти.

— Ти сам сказав, що слуг тут немає. А ти намагався колись розшнурувати корсет важкої сукні у себе за спиною самотужки? — обурено запитала у нього, повертаючись спиною і вказуючи на свою проблему.

— Та якось не доводилося, — прозвучала тиха відповідь позаду.

— Ось і мені не доводилося. Затягнули його добряче, ледве дихаю, тож будь котиком — розв’яжи і послаб, а далі я сама.

Я спиною відчувала, що він роздумує чи не дременути куди подалі від мене. Дивний такий. Я підняла від сукні погляд і побачила навпроти вузьке дзеркало, прикріплене до шафи. Він підходив до мене зі спини так насторожено, ніби збирався деактивувати таймер вибухівки, а не розв’язати декілька вузлів на моїй сукні.

— Сміливіше, я не кусаюся, — все ж не стримала смішок і сіпнула плечем.

Він підняв погляд і побачив мою усмішку в дзеркалі. Зрозумівши, що я підгледіла його вагання, він насупився і пробурмотів:

— Саме в цьому я і не певен.

Коли він все ж почав розшнуровувати сукню, іноді торкаючись пальцями моєї шкіри, я задеревяніла від одного усвідомлення, напружено спостерігаючи за його діями в дзеркалі.

Здається, зі мною зіграла злий жарт моя звичка не сприймати красивих чоловіків як… власне — чоловіків, кандидатів для відносин. Оскільки сама я мала, м’яко кажучи, дуже посередню зовнішність, я ще з глибокої юності змирилася і звикла одразу сприймати красунчиків, як лікарів. Вони всі, з самого знайомства, для мене були “безстатевими істотами”: друзями, колегами, партнерами в спорті або в якихось хобі… навіть мій колишній бос найбільше цінував мене не за компетентність у роботі, а за те, що я не зітхала замріяно, дивлячись на його вроду.

І зараз я діяла так само, з позиції “та нащо я йому здалася”. А ось поверхня дзеркала показувала, що блакитноока блондинка лялькової зовнішності, може й спонукати Раніеля до цілком зрозумілих дій. Сама ж типу загравала. А я не загравала! Мої панічні думки перервав похмурий тон некроманта, який схоже зрозумів хід моїх думок і причину настороженості.

— Заспокойся. Я може й “огидний некромант”, не маю витонченої краси світлих, але ніколи не змушував жінок спати зі мною.

Він придавив мене важким поглядом через дзеркало, а я так заклякла, що змогла лише кивнути. От дурепа, треба було попросити ножиці і самій просто зрізати ту шнурівку. Нарешті я відчула, що можу нормально дихати і підтягнувши декольте доверху, повернулася до нього і, ніяково переступивши з ноги на ногу, тихо запитала:

— А одяг якийсь на зміну сукні тут є?

Я знала, що мені мають надіслати магпоштою “мій” одяг, коли влаштуюся, але по-перше — ті сукні годяться лише для палаців, а некроманти, хоч і зберігають титули — завжди працюючий народ. А по-друге: ходити в одязі світлих, після весільної церемонії — це неповага до чоловіка. І по-третє: просто зараз мені не було що одягнути, щоб просто полежати в кімнаті, заспокоїтися і до пуття структурувати отримані знання. Не білизною ж світити.

Раніель розвів руками: