Розділ 2. Некромант

Храм всіх богів. Дерра, столиця Малонії

Лана

Перед очима поступово вимальовувалися силуети, і я нарешті, замість Ехри, побачила перед собою обличчя красивого чоловіка, що дивився на мене якимись нереальними очима, повністю заповненими фіолетовим туманом чи швидше — магією. “Мабуть бабця мене таки прибила, бо дуже вже цей красунчик схожий на янгола…”

— Краще б тобі сказати “Ні”, герцогине, — з погрозою, тихо прошипів він.

“...поки не відкриває рота”, — додала я подумки і голосно сказала:

— ТАК, — не відводячи твердого погляду від нього.

Ехра чітко попередила, скажу на весільній церемонії “ні” — піду на переродження і та інша дівчина також. Занадто висока ціна за душевний спокій одного некроманта. В кінці кінців, шлюб можна буде розірвати, потерпить мене рік, нічого з ним не станеться. “Мабуть”, — додала я подумки, дивлячись з яким багатостраждальним виразом обличчя він схиляється для “скріплення клятв” поцілунком. Він навіть в очі мені не дивився… Та боже ж мій!

Я психанула, схопила його за край камзолу і потягнувши донизу — поцілувала. Ти диви, яка цяця. Ехра казала, що у герцогині зовнішність не рівня моїй — таких красунь ще пошукати, а він носом крутить! Ой, може набрехала? Я непомітно шукала поглядом хоч якусь поверхню, в якій можна було б побачити своє відображення, коли почула шепіт над вухом:

— Не могла б ти хоча б у храмі поводитись пристойно?

— Не зрозуміла? — нахмурившись, подивилася на нього. — Що непристойного я роблю?

— Якщо шукаєш свого “таємного” шанувальника, то тут його немає, я подбав про це.

— Я шукала, де б подивитися чи помада не потекла, — миттєво збрехала я, мотаючи собі на неіснуючий вус інформацію про якогось “шанувальника” герцогині.

Він, міцно тримаючи за лікоть, повернув мене до вівтаря, роздратовано прошепотівши:

— У тебе не нафарбовані губи. Не ганьби себе невмілою брехнею.

Тим часом, ближче до вівтаря підійшов чоловік у помаранчевому балахоні. “Місцевий священик”, подумки визначила я статус цього сивобородого чоловіка. Він, промовляючи щось урочисте, простягнув нам по браслету: мені більший, масивніший, а некроманту більш витончений, жіночий. Ясно, обмін як у нас каблучками. Протягнула свою руку некроманту… потрібно буде хоч дізнатися його ім’я… Коли він застебнув браслет на моїй руці, той засяяв червоним і місце з’єднання зникло. Нічого собі спецефекти! То ось як це працює… “Мабуть можливість зняти шлюбні браслети з’явиться через рік”, здогадалася я.

Задоволено потягнувшись до руки майбутнього чоловіка, спробувала її підняти, щоб застебнути і на ньому браслет, але той наче скам’янів. Я кинула на нього похмурий погляд. Повільно вдихнувши, він нарешті підняв руку і я оповила її браслетом. Дивлячись на таке ж магічне сяйво навколо свого браслета і зникаючий зазор між металом, він з відчаєм видихнув:

— Ніколи б не подумав, що колись добровільно одягну кайдани…

Я лише пирхнула на його провокативні слова. Потрібно взагалі розібратися, чому Ехра вважала, що саме обмінявши мене з герцогинею місцями вона віддасть йому якийсь борг. Що саме не влаштувало Аланію чи як її там? Адже некромант — красунчик, тож справа в характері? Тоді й мені такого не треба. Але подивимось, просили не робити поспішних висновків за шанс на омріяне життя — я виконаю цю умову. Поки що, крім обуреного шипіння, нічого відверто страшного я не побачила.

Перед тим, як повернутись від вівтаря до очікуючих гостей, ми одночасно наліпили на обличчя неприродні легкі посмішки: я, бо не знала хто там взагалі чекає, а щодо нього... не знаю. Було таке враження, що він взагалі не вміє нормально усміхатися. Окинувши поглядом храм, я зблідла. Натовп мене не сильно схвилював, а ось сивий, худорлявий чоловік у короні, який сидів на троні справа — викликав приступ раптової нудоти від відчуття небезпеки. Я навіть на Ехру так не реагувала. Що це, пам’ять тіла? Чи моя здібність визначати психопатів ще до того, як вони відкриють рота?

Рука некроманта, що ще тримала мою долоню, злегка стислась і це трохи привело мене до тями.

— Ти зблідла, — прошепотів мій, вже чоловік, неочікувано стурбованим тоном. — Що сталося?

Він повільно вів мене в напрямку трону, і я ще сильніше почала панікувати, але вже з іншої причини.

— Що мені робити, коли підійдемо?

— Присядеш в глибокому поклоні, встанеш, лише коли дозволить, говорити буду я, — дав він чіткі інструкції.

Я вже обожнюю цього чоловіка. Без зайвих запитань і розмусолювань: зрозумів, що є проблема — усунув її.

— Ваша величносте, — низько поклонився він і потяг мене за собою.

Я присіла, з-під вій дивлячись на руки короля і повільно закипаючи. Він же навмисно тримав нас в такому положенні! Коли ноги почали тремтіти і я вже думала, що зараз впавши, зганьблю нас обох, королівська рука нарешті махнула доверху, дозволяючи піднятись. Козел!

— Вітаю вас, ви гарна пара, корона добре віддячила тобі за вірну службу, Раніелю, — промовив король, і я нарешті дізналася ім’я некроманта. Брюнет ще раз поклонився, видно від сильної “вдячності”. — Бажаю вам тисячі синів та дочок.

Я вдавилася повітрям, уявивши як народжую весь цей натовп, а Раніель закам’янів. А він чого? Це я не звикла до їхніх традиційних побажань… “Я сподіваюся, що це були традиційні слова, а не буквальний наказ короля!” — волала я подумки, поки Раніель вів мене живим коридором повз гостей, які викрикували побажання. Прислухавшись, зрозуміла, що — так, традиційні, багато хто, в основному чоловіки звісно, викрикували саме це побажання. На вулиці на нас чекала карета в стилі “дорого-багато”, єдине, що мене в ній порадувало — м’які сидіння. Ледве лакеї за нами зачинили дверцята, як я схопилася за скроні, відчувши нестерпний головний біль.

— Дарма ти все ж сказала “Так”, — останнє, що я почула перед тим як втратити свідомість.

***

Вітаю любі читачі! Дякую, що обрали мою книгу серед сотень інших. Якщо подобається, додайте до бібліотеки, щоб не загубити❤️