Розділ 30

Алекс

Над галявиною розлилося золотисте свічення, що огорнуло кожного зі Стоунів. Свічення покрило їх повністю і пробралося в саму середину, туди де серце.

Патрік зробив судорожний вдих і впав навколішки. Легені наповнилися повітрям, а серце ритмічно забилося в грудях. По тілу парубка потекла життєва енергія.

Нейтон схопився руками за кам'яний вівтар, від потреби дихати запаморочилася голова. Його било дрібне тремтіння.

Повітря увірвалося в легені Алекса. Глибокий вдих. Він підняв голову до неба і заплющив очі. Як давно його тіло не відчувало себе живим. Наскільки давно він не дихав.

Вони всі переглядалися між собою.

– У нас вийшло. Ми живі, - насилу видавив із себе Нейтон. Не звично було дихати та говорити. Він відвик від подібного.

- Келлан, ти як? - Патрік підвівся на ноги. Він почував себе трохи п'яним від повітря.

- Живіше за всіх живих, брате, - зареготав хлопець.

– Ритуал пройшов успішно. Я вітаю нас усіх, - сказав Роджер, оглянувши свою сім'ю.

- Ми дякуємо тобі, о Великий древній Той хто дивиться вдалину, за те, що не відвернувся від нас і проявив до простих створінь своє милосердя! – хором промовили Стоуни.

У небі гримнув грім - Той хто дивиться в далечінь - прийняв подяку.

Прокляті смертю некроманти позбулися прокляття.

Ханна

Темрява навколо, скрізь, здається темрява навіть у мені. Що відбувається? Де я? Я подивилася вниз, собі під ноги... нічого. Я просто стою на шматку нескінченної темряви, вона всюди. Та й поряд нікого немає. Невже я застрягла незрозуміло де?

- Ханно, - прошепотів поряд досить знайомий голос, але майже забутий. Я обернулася на цей голос.

- Бабуся Роуз, дідусь Джо! - не повірила я своїм очам.

Переді мною стояли мої покійні бабуся і дідусь вони сумно посміхалися до мене.

- Що відбувається? Ви ж ... померли, - завмираючим голосом сказала я.

- Так, - кивнув дідусь, усмішка ніби прилипла до його обличчя.

- Ви справжні? Це правда ви? Чи можна вас обійняти? - мої питання посипалися нестримним потоком. Я була рада бачити їх, але водночас мені було страшно.

- Звичайно дорога, - бабуся розкрила для мене свої обійми. Я кинулася до них і міцно обійняла обох.

- Де ми? - запитала я.

– Це називається лімб, – відповіла бабуся.

— Місце, куди потрапляють душі померлих, — доказав дідусь.

- Але ... якщо я тут і ви теж тут ... Значить ... я померла? - розгублено запитала я.

– Так і є, – вони більше не посміхалися. На фарфорових обличчях відбивалося лише співчуття. - Але ми не можемо назвати тебе однією з нас, - якось дивно промовила бабуся.

- Як це? - не зрозуміла я сенсу її слів.

– Ти тут ненадовго. Твій час ще не настав, - сказала бабуся.

Я забарилася. Я тут, у лімбі, розмовляю із покійними родичами. Я померла, але незабаром оживу? Алекс! Мабуть, він стримає свою обіцянку і врятує мене. Від цих думок я розслабилася.

- Так от значить, як виглядає Чорний лімб? - озирнулася я, намагаючись перемінити тему. – Як вам тут?

- Прекрасно. Ми в раю онучко. Сюди прийшли тільки для того, щоб тобі не було самотньо. Ми одразу зрозуміли, що ти тут. У цій темряві душі чекають свого вироку. Лімб, свого роду – міжсвіт між раєм і пеклом, - повідомив мене дідусь. – Ми пробудемо тут з тобою, доки ти не повернешся у світ живих.

– Дякую, що підтримуєте мене, – я знову їх обійняла.

Алекс

Алекс сидів у вологій від роси траві. Безумство долало його. Він убив Ханну. Тільки тепер, коли до нього повернулися всі емоції, він зрозумів, наскільки дуже любить цю дівчину. Усвідомлення того, що її немає в живих, так і не прийшло. Алекс наполегливо відганяв цю думку.

– Тут все необхідне для проведення ритуалу, – Нейтон кинув під ноги Алексу велику сумку з реквізитом.

- Дякую, - сухо кинув той.

- Ти впевнений, що допомога не потрібна? – стурбовано глянув на брата Нейт.

- Сказав же: я впораюсь.

- Гаразд. Зараз маю велику потребу в нормальній їжі. З'їм, напевно, величезну піццу, - Нейтон, круто розвернувшись, пішов геть.

- Нейтоне, вона правда мертва? - запитав Алекс.

Нейт завмер.

- Так. Мертва. І ти сам її вбив… Чорт! – кинув брат.

- Алексе, давай Келлан залишиться тут. Про всяк випадок, - запропонував батько.

– Ні. Ідіть. Мені треба зібратися з думками. Я впевнений у своїх силах, батьку.

- Добре. Будь по-твоєму, - всі пішли, залишаючи Алекса одного. Ритуал вимагає багато сил. Він упорається.

Алекс підвівся із землі, ноги не слухалися зовсім. Підійшовши до вівтаря, він доторкнувся до мертвого тіла дівчини, що вже почало остигати, і взяв її за руку. Вона мертва. Він сам її вбив.