Розділ 17

З іншого боку була темрява, лише диск повного місяця добре висвітлював місцевість. Навколо нас був ліс. Високі дерева тяглися, здавалося аж до неба. Я обернулася: димчаста арка переходу була позаду нас. Я несміливо відпускаю руку Алекса, який стояв поряд. Десь вдалині, я почула протяжне вовче виття, і мене пересмикнуло, я кинула швидкий погляд на Алекса.

- Світ перевертнів, - знизав плечима той. - Головне не бійся і тримайся ближче до мене. Перевертні, як і інші тварини, дуже добре відчувають страх.

- Темно, - сівшим голосом сказала я.

- У цьому світі завжди ніч і завжди повня, - сказав Алекс.

- Завжди? Як вони орієнтуються територією? - здивувалася я.

- Вовки чудово бачать у темряві, вдень їхній зір набагато гірший. А ще у них дуже чуйний слух та нюх. У цьому перевертням можна лише позаздрити. Ходімо, - Алекс рушив вперед.

- Отже, тут ніч не змінює день. Вічна темрява, - підсумувала я собі.

Ми йшли крізь ліс, і довкола була тиша, яка періодично порушувалась вовчим виттям. Я навіть не чула звуки цвіркунів. Цікаво, а вони тут взагалі мешкають? Ліс закінчився, і ми вийшли на галявину, що поросла не високою густою травою, а вдалині виднілися невеликі будиночки.

- Куди ти ведеш мене Алексе?

- До мого дуже хорошого приятеля. Хочу познайомити вас.

– І хто він?

- Його звуть Анрі. Він ватажок своєї зграї. Тобі він сподобається, - посміхнувся Алекс.

- Сподіваюся, - а ось я чомусь у цьому сумнівалася.

 Підходячи ближче до будинків, я звернула увагу на тутешню красу. Будиночки були повністю із темного каменю, черепичні дахи та маленькі шестигранні вікна. А ще вони були однакові, наче зроблені під копірку.

Недалеко било не велике джерело. Вода в ньому була, напевно, кришталево чистою, якщо дивитися на неї при світлі дня. Але я лише залюбувалася темною водою з місячними відблисками. У повітрі витала неймовірна свіжість, здавалося, що повітря було тут зовсім іншим. Я із задоволенням потягла носом, вдихаючи якнайбільше приємної прохолоди.

- І кого ж я чую? Скільки років, скільки зим мій любий Алексе! – з дому вийшов чоловік середнього зросту та міцної статури. На вигляд йому було близько п'ятдесяти. Світле майже біле волосся гладко зачесане назад. Він міцно обійняв Алекса, широко посміхаючись.

- Анрі, я теж дуже радий тебе бачити! Ти не проти гостей?

- Ну що ти, як можна!? – голосний добродушний сміх перевертня оголосив округу. - Ти ж знаєш, я завжди радий гостям. Особливо тобі. А це хто тут у нас? – Анрі перевів веселий погляд у мій бік.

- Здрастуйте, я Ханна, - ввічливо відповіла я.

- Твоя дівчина? - він дивився вже на Алекса. - Просто красуня, - схвалив Анрі і знову глянув на мене. - Тобі, мабуть, часто кажуть, що ти дуже гарна?

- Чесно кажучи – ні. Мені ніколи такого не казали. Ви перший, - я густо почервоніла.

- Брешеш! Не вірю! – відмахнувся перевертень. – Алексе, частіше кажи своїй обраниці, що вона гарна. Дівчата таке люблять! - він підморгнув мені і я почервоніла ще більше.

- Вибачте, але ми з Алексом не зустрічаємось, ми друзі.

– Що? Ну і дурень ти Алексе, з такою дівчиною не можна дружити.

Алекс лише посміхався і згідно кивав своєму другові.

Недалеко від нас між деревами швидко промайнула величезна тінь. Я злякалася та схопила Алекса за рукав куртки.

- Не бійся. Це лише наші гуляють. Тут чужих немає, ну тільки крім вас зараз. Хоча Алекс тут свій в дошку. Правду кажу? - Анрі ляснув Алекса по спині своєю величезною долонею, а той засміявся.

- Звичайно Анрі: мій дім – твій дім, а твій дім – мій дім.

- Ооот, - задоволено протягнув перевертень.

- То що вовк був? – тремтячим голосом запитала я.

- А як ти думала? Величезний пасхальний кролик до нас прискакав? Не бійся дівчинко, він не вкусить, але можливо трохи. Він хороший. А хочеш, розповім тобі секрет: якщо перевертня почухати за вушком, він стане такий добрий, ласкавий і весь твій, - засміявся Анрі,. - Гаразд, ходімо до хати. Не добре гостей тримати на порозі.

Він махнув нам величезною лапою, закликаючи йти за ним. У будинку було дуже затишно та добре пахло. Ми посідали на м'якому дивані, який був м'який наче вата. Поруч стояв різьблений дерев'яний столик, вкритий товстим шаром лаку. З обох боків стояли м'які великі крісла. У каміні весело потріскував вогонь і Анрі нахилився, щоб підкинути ще дров.

- Скільки років минуло з нашої останньої зустрічі, Алексе?

- Чесно, я навіть не пам'ятаю, - Алекс відкинувся на м'яку спинку дивану.

– А я тобі скажу. Вісімдесят сім, довбаних років ти не відвідував мене чортів засранець, - на весь рот усміхався перевертень. - Я між іншим скучив за тобою, маленький паршивець!

- Анрі вибач, не було часу.

- І чим ти займався всі ці довгі роки, що про свого старого друга навіть не згадував?

- Ти ж розумієш, що для вічності вісімдесят сім років - це не термін, - підступно примружився Алекс.