Розділ 14

Ранкове сонце яскраво освітлювало вулиці, небо яскраво-блакитного кольору тішило око. Роздивляючись із переднього пасажирського сидіння будівлю нової школи, я насторожилася. Звідси з машини будівля виглядала начеб-то безпечною. Скоріш за все, всередині було так само. Учні неквапом ступали на територію, заходячи до корпусу. Я нервово стиснула пальці рук.

- Ти готова? - запитала мама, з легкою усмішкою дивлячись на мене.

Вона привезла мене до школи. Добиратися до СільверМуну виявилося далеко. А тому мені доведеться їздити на шкільному автобусі разом з іншими учениками.

- Не впевнена, - не відриваючи погляд від стін величезної будівлі, сказала я.

- Тобі доведеться переступити поріг цієї школи, хочеш ти того чи ні. Виходь, – твердо сказала мама.

Попрощавшись, я вилізла з машини, зачинивши за собою дверцята. Мама помахала мені на прощання, і, завівши машину, неквапливо поїхала до себе на роботу.

Зібравшись з думками роблю крок вперед. Позаду чується шалений рев двигуна, і чиїсь гучні веселі вигуки розірвали тишу ранньої вулиці. Я обернулася на скрип гальм. Шикарний чорний Мустанг припаркувався просто біля узбіччя і чотири веселі хлопці вистрибнули з нього навіть не спромогшись відчинити дверцята. На всіх чотирьох були одягнені куртки шкільної футбольної команди. Все зрозуміло – спортсмени. Гучно перемовляючись один з одним, і про щось жартуючи, попрямували до шкільного входу. Знизавши плечима, я неспішно попрямувала слідом.

Усередині, школа була не проста. На стінах висіли великі портрети незнайомих особистостей. А біля однієї зі стін, я взагалі виявила величезну кам'яну статую статного чоловіка.

Тепер я стояла біля кабінету директора і чекала хлопця, який мав провести для мене ознайомлювальну екскурсію по будівлі та її території. Здавалося, що я стою тут цілу вічність, а його все немає.

До приймальні директора відчинилися двері, і високий темношкірий хлопець зазирнув усередину. Знайшовши поглядом мене, хлопець привітно кивнув і прослизнув всередину. Ага! Я так розумію це ти і є. Поглянувши на наручний годинник, я зрозуміла, що він пунктуальний. Ми мали, зустрітися у приймальні о 7:30. Цей хлопець ні на мить не запізнився. Заняття у школі розпочинаються о 8:30, а тому ми домовилися про екскурсію з ранку раніше.

– Вітаю. Ти новенька. Ханна. Я правильно запам'ятав твоє ім'я? – усміхнувся він.

- Абсолютно вірно, - ствердно киваю йому.

- Я Томас – староста класу та президент шкільної ради, сьогодні повністю до твоїх послуг. Ходімо, я все тобі тут покажу, - він, жартома, вклонився мені, на що я тихо засміялася. Так, почуття гумору цього Томаса явно є.

- У цьому крилі шкільні шафки та ще в правому. Ти знайшла свою?

- Так, - киваю я.

- Стіна досягнень – гордість нашої школи. На всіх полицях нагороди та кубки, які отримали учні за першість у тій чи іншій галузі. Потрапити на одну із цих полиць мрія будь-якого учня. Але вдається далеко не кожному, – посміхнувся мені Томас. - Бачиш фото на стінах? Це ті найщасливіші учні. Знизу під фото, ти можеш прочитати, в якій галузі вони досягли успіху.

Я уважно оглянула блискучі золоті нагороди. Мабуть, їх протирають від пилу щодня. На фото я побачила груповий знімок шкільної футбольної команди. Серед усміхнених хлопців, я помітила тих чотирьох хлопчаків які приїхали на машині. Один із них міцно тримав у руках золотий величезний кубок і посміхався у всі тридцять два.

Помітивши мій інтерес, Томас підійшов і став поруч.

- Колін Фай – капітан шкільної футбольної команди. Приніс неймовірну купу перемог. Він на хорошому рахунку у директора. Загалом, добре майбутнє йому вже забезпечене. Рік ще не закінчено, а він уже отримав три пропозиції з різних престижних універів та стипендія йому забезпечена.

- Нічого собі, - підняла я брову.

Томас рушив далі.

За цю годину, ми обійшли всю школу. Спортзал, роздягальні, басейн, шкільна їдальня, бібліотека з неймовірною кількістю різних книг, кабінети для занять і навіть підвал - Томас показав мені все. Він навіть узяв мені розклад з уроків.

- Ось дивись, - він підійшов до стенду, що висить на стіні. - Тут ти можеш записатися на будь-які програми. Це підвищить твою репутацію.

Я придивилася до списку: драм-гурток, шкільний оркестр, допомога відстаючим у шкільній програмі, гурток книголюбів, благодійні роботи тощо.

– А що за портрети на стінах? Хто всі ці люди? - відірвала я погляд від списку.

- Це директори, завучі та просто викладачі нашої школи. Ходімо, дещо покажу! - змовницьки сказав Том і рушив уперед коридором.

Як виявилося, він привів мене до тієї самої кам'яної статуї чоловіка.

– Ось. Засновник школи СільверМун. Він особисто її збудував.

- СільверМун. Дивна назва для школи, – пробурмотіла я.

- Це прізвище. Школа названа на честь засновника: Ернесто Сільвер Муна, - захоплено сказав Том.

Я уважно подивилася на величну статую, щось у цій кам'яній постаті мене явно лякало, але я не могла зрозуміти що. Мабуть очі, вони були ніби звіриними, а не людськими. Не витримавши кам'яного погляду дивних очей, які ніби невідривно дивилися прямо на мене, я опустила погляд вниз, туди, де красувалася відлита золотом табличка з написом: «Ернесто СільверМун. Засновник та творець…», - прочитала я. Знову піднявши погляд на статую, мене пересмикнуло, і я скрикнула. Злі звірині очі злісно спостерігали за мною. Кам'яні очні яблука були повернуті точно в мій бік. Пару разів, струснувши головою, знову дивлюся на статую. Як і раніше, кам'яний Ернесто дивиться прямо перед собою. Що це було? Здалося?