Розділ 28. Ніка

Ніка

Наступні кілька тижнів він більше часу намагався приділяти нам, ми вибралися до моїх батьків, які досить добре його прийняли. Батько, щоправда, про щось довго розмовляв із Градовим, після чого він перебував у глибокій задумі. Але, зрештою, поїздкою всі залишилися задоволені. Мати Ігоря більше не з’являлась.

Усе, начебто, було добре, але в один момент Градов немов охолонув, або мені просто так здавалося, але це напружувало не на жарт. Тема весілля так і не порушувалася. Час для нас у нього не завжди був. Він періодично поринав у свої думки, проблеми… У такій напрузі пролетів ще місяць, в один момент я просто відчула, що більше не можу так. Уже лютий добігає кінця і ці гойдалки з Ігорем доволі набридли.

Не знаю, навіщо, але сьогодні мене відпустили раніше з роботи. Поїхала додому. Надійку забирати лише за пару годин. Піднімаючись у квартиру, помітила чимало нових осіб. Але яким було моє здивування, коли, зайшовши до квартири, зі спальні я почула чоловічий голос.

—…шукай його, — карбує. — Він не міг провалитися крізь землю, — завмираю у дверях, Ігор помічає мене. — До зв’язку.

Він скидає дзвінок, прибираючи телефон в кишеню.

— Ти вдома? — цікавлюся.

— Тебе це дивує? — роздратовано питає.

Подумки я розумію, що він ще не відійшов від телефонної розмови, проте…

— Взагалі-то так, — намагаюся показати байдужість у голосі. Знімаю кардиган. Прибираю його в шафу.

— Може, ти хочеш зробити паузу? — його інтонації наче наждачкою дряпають усе всередині. — Нам треба поговорити.

Завмираю на кілька секунд.

— Треба, — погоджуюсь. — Що? Уже в сім’ю награвся? — з образою в голосі вимовляю.

— Що ти верзеш? — злиться.

— Я? Правду, — обертаюся, зустрічаючись із ним поглядом. — Я тебе бачу тільки вночі, коли ти приходиш спати, і то не завжди. Надя постійно питає, чому ти перестав із нами проводити час. Про весілля я навіть не згадую! — голос зрадливо зривається, починаючи тремтіти. — Ми тобі вже не потрібні? Скажи чесно. Я не хочу тішити себе порожніми ілюзіями. Ти постійно мовчиш, нічого не розповідаєш, а думки я поки що не вмію читати, — розводжу руками, відчуваючи, як сльози течуть щоками. — Вибач…

— Ніка, — видихає.

— Що Ніка? Ти обіцяв, що не буде більше секретів, а замість того щоби поговорити просто відштовхуєш нас. Якщо тобі буде легше, ми можемо піти, — випалюю, перш ніж встигаю подумати. Завмираю, чекаючи на його відповідь…

Він рвучко хапає мене за руку, притягує до себе, обіймаючи.

— Ніко, послухай мене зараз уважно, — гладить по волоссю. — Не казав, бо боявся за вас. Думав, як найкраще все зробити. Ти зараз збереш усе найнеобхідніше для вас із Надійкою. Ви поживете кілька днів у Міши та Асі, — мовчки слухаю, відчуваючи його напруження. — Причина. З Карімом ми вже давно не друзі, швидше навпаки. Крім вас мені особливо втрачати нічого. Він поліз до мене, я відповів. Зараз він у розшуку. Але при всьому цьому Карім досить чітко дав зрозуміти, що намагатиметься знищити мене, але про вас він не знав. Думав, що я з Лікою – та завжди викладає всяку маячню в соцмережах. Він спробував натиснути через неї, але це не подіяло, він шукатиме мої слабкі місця і знайде вас. Якби ми зараз зіграли весілля, ви одразу опинилися б під загрозою. Карім ховається десь. Знайти ми його поки що не можемо. Він дізнається про вас, це справа часу. Зі мною ви не будете в безпеці.

— Але без тебе ми не хочемо, — тихо шепочу.

— І я не хочу без вас, — сильніше притискає до себе. — Тому ви будете в Михайла. Там селище, що охороняється, закрита територія, без пропуску нікого не пустять. Тут, попри те, що є охорона по периметру та на поверхах, не буде такої безпеки, — він бере моє обличчя у свої долоні. Ніжно цілує та майже відразу неохоче усувається. — Збирайся.

Киваю, починаючи швидко складати все необхідне у валізу.

— Так, — чую голос Градова, який відповідає на дзвінок. — Де знайшли? Це точно? Добре, скоро буду.

— Що? — відразу підходжу до нього.

— Олег сказав, що знайшли місце, де він ховається, — прибирає телефон. — Мені потрібно їхати. Але ти все одно зараз їдеш за Надійкою, за тобою їхатиме машина з охороною, — він показує фото автомобіля та номера. — Ця. Коли забереш її, одразу їдеш до Михайла. Він зустріне тебе на виїзді з міста. Краще перестрахуємось. Ти все зрозуміла?

— Так, — киваю кілька разів, як заведена.

Вже на виході Градов притягує мене, упираючись своїм чолом у моє.

— Люблю вас, — видихає.

— Ми тебе теж, — відповідаю, коротко цілуючи його.

Напрочуд, я вкрай зібрана, хоч і відчуваю всередині страх. Забираю доньку з останнього уроку. Саджу в машину, пристібаю.

— А куди ми? — запитує, коли ми повертаємо на дорогу, яка веде до виїзду з міста. Поглядом помічаю ту саму автівку, про яку казав Ігор, за нами, трохи заспокоююсь.

— До Михайла та Аси, — відповідаю. — Побудемо трохи в них, вони запросили нас у гості.

Надя цілком задоволена моєю відповіддю, тому просто киває.

Хвилин за десять машина, яка їхала позаду, кудись зникла. Не зупиняюся, продовжую їхати далі. Ще хвилин п’ять-сім, і ми маємо зустрітися з Мішею. Але раптово попереду нас вискакує позашляховик, не даючи проїхати, а збоку з’являється ще один, який починає притискати нас до узбіччя. Добре, що тут рівнина. Немає крутих схилів, гір. Я вмить приймаю рішення, трохи гальмую та вивертаю кермо, з’їжджаючи з дороги. Користуюсь секундним збентеженням переслідувачів, обганяю автівку попереду, виїжджаючи знову на трасу.

Мені потрібно дістатися до Михайла. Кидаю погляд на заднє сидіння, Надійка незрозуміло дивиться назад.

Набираю тремтячими пальцями номер Міши, не відволікаючись від дороги, коротко розповідаю, що сталося. І в цей момент у нас хтось врізається ззаду, машину заносить, не встигаю зорієнтуватися, але все одно намагаюся загальмувати. Мені вдається зупинити автомобіль. Зовсім поряд гальмують ті, хто переслідував нас. Бачу машини Кайсарова, що наближаються.