Розділ 15. Ігор

Ігор

Прокидаюся від настирливого дзвінка у двері. Шарю рукою по ліжку й одразу підскакую, не знаходячи Ніку. Обшукую всі кімнати у квартирі. Ні… Її ніде немає. Дивлюся на розкидані речі на підлозі — її одягу теж немає. Пішла. Чорт забирай! Набираю її номер, але абонент поза зоною.

Натягую джинси, перевіряю кишені, згадуючи про її ключі від машини. Немає. Забрала. Іду відчиняти двері. Хтось настирливий продовжує дзвонити, випробовуючи моє терпіння, а воно в мене далеко не янгольське.

— Та хто там? — ричу, відкриваючи.

— Привіт, — усміхається Ліка. Втомлено видихаю. І тут знайшла. На орендованій квартирі. Ну зашибісь!

— Навіщо прийшла? — запитую досить грубо. У голові лише одна мета — Ніка. Потрібно її знайти та нормально поговорити.

Вчора, коли поцілував її, мозок ніби відключився, і нормально працювати почав тільки зараз. Чорт забирай, як же мені її не вистачало. Моэї Нікі. Вночі вона була такою відкритою, довірливою, щирою.

Не звертаючи уваги на Ліку, йду до кімнати, одягаю футболку та зверху светр.

— У тебе хтось був? — розгублено питає, заходячи слідом за мною. Дивиться на ліжко.

— Тебе це не стосується, — карбую. — Ми з тобою вже все обговорили.

— Це вона? — запитує, але поки що не можу зрозуміти про кого. — Я згадала її… — відсторонено каже, про щось задумавшись. — Тоді у підземному паркінгу. А сьогодні… я ще подумала, як дівчина може вискочити у такому вигляді… А в неї, виявляється, була гарна ніч…

— Як давно ти її бачила? — хапаю Ліку за плечі.

— А що? Втекла? — зло питає, а в самої сльози котяться, які на мене чомусь аж ніяк не діють, а ось вчора, коли побачив заплакану Ніку, немов із середини всього вивернуло. Швидко оглянув її, поки вона перебувала у легкому шоці. Видимих ушкоджень на ній не було, перелякалася тільки.

Прибити її хотілося. Так собою ризикувати! Дурепа, але моя. Вся тремтіла, так беззахисно дивилася, і в мене дах зірвало, особливо коли зізналася, що Надійка — моя дочка. Думав — все, не відпущу. А вона втекла, доки я спав. Маячня! Нікуди від мене не дінеться.

— Як давно ти її бачила? — повторюю своє запитання.

— Ти мене лякаєш! — скрикує, намагаючись відштовхнути. — Хвилин десять тому.

Відпускаю її. Хапаю куртку з дивана, хоча я пам'ятаю, що вчора вона була на підлозі.

— Виходь, — кажу Ліці. — Мені потрібно їхати.

— То ти через неї зі мною порвав?

— Ні, — хапаю її за руку та виводжу з мешкання. — Через твою настирливість. Ліка, ну не кохаю я тебе, зрозумій нарешті! — ричу, зачиняючи двері.

— Ти з Карімом зустрічався? — ображено цікавиться.

— Так, — серйозно дивлюся на неї. — Якщо ти не робитимеш дурниць, а просто почнеш жити своїм життям, без мене, він тебе не чіпатиме.

Думаю, ми з колишнім партнером все з'ясували, але якщо він спробує ще раз на мене натиснути, то я застосую свій козир: Микита накопав на нього просто відбірний компромат. Майже одразу після нашої зустрічі друг змусив поринути мене в минуле Каріма.

— Але ж я не хочу без тебе! — підвищує голос.

— Не починай, — обриваю. — Ми з тобою це вже обговорювали.

Біжу сходами. Підходжу до машини, струшую сніг із лобовухи. Смикаю примерзлі двері. Миттєво згадую місце, де залишилася її автівка.

Приїжджаю, але автомобіля вже нема. Сліди свіжі. Сніг ще не встиг їх засипати. Значить, і поїхала вона нещодавно.

Їду до них додому. Стукаю, дзвоню у двері. Мені відкриває якийсь чоловік.

— Де Ніка? — запитую.

— Яка Ніка? — обурюється. — Слухай, друже, ти походу дверима помилився.

— Стривай, — хапаюся за ручку, щоб він її не закрив. — Тут мешкала дівчина з дочкою.

— А-а-а, ти про них, — кривиться. — Так. Маман здавала їм мою квартиру. Але вчора вони з'їхали, вона вдень віддала ключі.

Він зачиняє двері, а сусідні, навпаки, відчиняються.

— Ви не знаєте, куди вони з'їхали? — відразу питаю у знайомої жіночки. — Вітаю.

— Доброго дня. Ні, — усміхається. — Знаю тільки, що вони, — невдоволено киває у бік квартири, де жили Ніка та Надя, — дали їм лише кілька днів на переїзд. Нікуса повернулася без Надійки. Їй подруга допомагала переїжджати. Так на вантажників кричала, щоб ті нічого не подряпали, ще згадувала постійно чи то комод, чи тумбочку…

— А коли це було? — уточнюю.

— Переїзд? — киваю. — Позавчора. Така голосна у неї подруга, як згадаю, вуха закладає, — відмахується.

— Дякую, — відповідаю, думаючи, що робити далі.

— Почекай, — гукає жінка. — Згадала. Вона казала, що знайшла квартиру у цьому ж районі. Адже у Надійки тут школа.

— А яка школа? — цікавлюсь, згадуючи про запрошення дочки на концерт. Дочки… Так незвично.

— Вона у нас поблизу лише одна, — посміхається. — Сьома.

— Зрозумів, дякую.

Спускаюся донизу, йду до машини. Заводжу, і тут телефон починає розриватися.

Невідомий номер.

— Так? — рявкаю в трубку, думаючи, з чого варто почати пошуки моєї втікачки.

— Я дивлюся, хтось не в дусі, — чую голос Каріма. — Але опустимо це. Ти подумав?

— Моє рішення не змінилося. Мені здавалося, що ми розв’язали це питання.

— Так, але все-таки я залишився при своїй думці, — нахабніє з шаленою швидкістю.

— Не борзій, — твердо кажу. — Якщо ти продовжиш у тому ж дусі, я підніму справу з твоєю крадіжкою.

Дуже сподіваюся, що йому вистачить мізків закінчити цю розмову прямо зараз, бо у гіршому випадку мені доведеться скористатися знахідкою Микити. Нерви й так на межі. Ранок зовсім не вдався. Хочеться на комусь зірватися.

— Цим вже нікого не здивуєш, — спокійно відповідає.

Все-таки не вистачило мізків… Його вибір.

— Можливо, — посміхаюся. — А якщо ми згадаємо, як кілька років тому ти збив матір із дитиною. Якщо жінці пощастило, вона відбулася травмою голови, гематомами та сильним шоком, проте хлопчика ти збив насмерть. Думаю, це буде величезною плямою на твоїй репутації. Можливо, тобі вдалося уникнути покарання, тому що доказів не було. Точніше, слідак, який вів цю справу, допоміг її розвалити. Ти знаєш, я пошукав і знайшов відеозапис із дорожніх камер, який чудовим чином зник зі справи. На ньому чітко видно, як ти виходиш із машини, промацуєш у обох пульс і, як тільки до тебе доходить, що ти накоїв, сідаєш назад у тачку та звалюєш звідти. Ти просто боягуз.