Розділ 14. Ніка

Ніка

— Заспокойся, — твердо каже, але мені здається, що я чую нотки болю… співчуття… Він опускає долоні на мої плечі.

— Так давай! — продовжую, не зважаючи на його слова. Відступаю, звільняючись від його рук. — Тільки пообіцяй, що після цього ти зникнеш із мого життя.

— Так не хочу, — невдоволено вимовляє, не зводячи з мене очей.

— Ясно... — шепочу.

Не знаю, що на мене находить. Сідаю у свою машину й різко стартую. Виїжджаю з парковки на дорогу, витискаючи шалену швидкість, несуся... пульс зашкалює, скажено розбігаючись венами. Перед очима проноситься минуле, але найболючіше — це наш розрив… Сльози, не зупиняючись, течуть по щоках, обпалюючи шкіру. А я ж і справді сказала йому тоді про вагітність... зізналася... але побачивши його реакцію...

— Ігорю, — посміхаючись, забігаю в кімнату, тримаючи за спиною три позитивні тести.

Останнім часом він постійно зайнятий, охолонув до мене. Я відчуваю, що щось відбувається… і це щось руйнує все добре між нами… Він зривається кудись посеред ночі. Може не з'являтися вдома цілодобово, але, коли я бачу його похмурий вигляд, до болю втомлене обличчя, намагаюся не лізти з розпитуваннями. Може, хоч це його трохи потішить…

— Що? — питає, навіть не глянувши на мене. Збирає свої речі у валізу.

— Нове відрядження? — сумно цікавлюся, сильніше стискаючи тести за спиною.

— Так, — беземоційно каже. Боюся почути від нього щось погане. Останнім часом нас ніби не існує, ми як сусіди… Кожен живе у своєму окремому світі… Він вже пропонував розійтися, говорив образливі речі, але я ніби нічого не чула, умовляла його спробувати ще раз… і вмовила… Не можу уявити, як житиму без нього. У моїй голові просто немає такого варіанту. Все розвалиться… без нього… — Я тут подумав…

— Ігорю, я вагітна, — перебиваю. Він різко повертається до мене, але я не бачу жодного вияву радості… нічого… Навпаки, таке відчуття, що на нього тонну цементу звалили. І він думає, як можна позбавитися цієї проблеми… Але я не сприймаю цю новину як проблему…

— Невчасно... — похмуро бурчить собі під ніс, але я все чую. — Який термін? — запитує, а в мене ніби все всередині руйнується і руки чомусь починають тремтіти, а на очі навертаються сльози, але я стримую свої емоції щосили. Чудово розуміючи, до чого було це питання… швидко приймаю рішення… Правильне чи ні? Не знаю, час покаже…

— Видихай, Градов, — беру свої емоції під контроль, перший раз відчувши укол розчарування в Ігорі. — Я пожартувала.

— Невдалий жарт, — важко видихає. Його холодні інтонації дряпають все усередині.

Вибігаю з кімнати наче ошпарена, заходжу у ванну. Включаю воду та дивлюся на себе в дзеркало, чітко розуміючи… що всередині моє майбутнє… і, можливо, без Ігоря…

Немов прийшовши до тями, бачу попереду поворот і різко вивертаю кермо, відчуваю, як автівку заносить. Ледве не вилітаю з дороги. Гальмую за пів метра від дерева, в яке мало не врізалася.

Полегшено видихаю, розуміючи, що вулиця порожня... Виходжу з машини й плачу. Просто ридаю... Не помічаю, як за пару секунд Ігор опиняється поряд. Він різко хапає моє обличчя у свої долоні.

— Ти що робиш? — зло шипить в обличчя. — Дура! — лається, відчуваю, як він напружується. — У тебе дочка! Ти про неї хоч трохи…

— У нас... — шепочу, дивлячись прямо в його блакитні очі. Відчуваю тремтіння у всьому тілі… сльози котяться по обличчю, обпалюючи шкіру. Можливо, він і був у цьому впевнений, але почути підтвердження від мене йому було важливо.

Він несподівано цілує — грубо, ніби хоче покарати… Відчуваю, як він сердиться через мою ідіотську імпульсивність… Акуратно кладу руки на його груди, наче боюся доторкнутися. Може, я таки кудись врізалася і все це просто марення?

Відчуваю його долоні на своїй талії, він сильніше втискає мене в себе, обіймає. Його руки, такі, як і раніше... міцні, сильні та... оманливо надійні...

— Поїхали до мене? — шепоче в мої губи.

— Добре, — погоджуюсь, відома бажаною близькістю. Як же я все-таки за ним скучила ...

Хвилин через п'ять ми опиняємось біля його під'їзду. Подумки зауважую, що живе він недалеко від нас із Надійкою… Виходжу на вулицю. У моїй голові з'являються сумніви щодо правильності мого вчинку. Мороз потроху приводить до тями, змушуючи думати…

— Ігорю, — тихо кажу, коли він підходить, але Градов не дає продовжити, знову цілуючи, змушує забути про все…

Він підхоплює мене на руки, і наново відчувати землю під ногами я починаю вже в ліфті, його руки досліджують моє тіло розстібаючи пальто. Мої пальці тремтять. Він упевнений, знає чого хоче… на відміну від мене… Хоча зараз я теж знаю, чого хочу…

Пропускаю той момент, коли ми опиняємось у його квартирі. Відчуваю, як стає прохолодно, коли я залишаюся без пальта та светра.

Він цілує так, що я задихаюся, висну на ньому як лялька, не в змозі сказати й слова… Ігор підхоплює мене під стегна, обвиваю ногами його торс.

— Градов, — шепочу, коли його губи торкаються моєї шиї. — Як же я за тобою сумувала... — Не можу зрозуміти, сказала останню фразу у своїх думках чи вголос...

Ігор ніжно опускає мене на ліжко, але всі його рухи різкі, гострі. Ми обидва на межі й нам добре…

В один момент його грубість змінюється ніжністю, по щоці скочується сльоза, добре, що він цього не помічає.

Задихаюсь від задоволення та сама тягнуся до його губ, цілую…