Розділ 10.2 Ніка

Ніка

Показую перепустку, і охорона відступає, тим самим дозволяючи підійти до секретарки.

— А чий це кабінет? — цікавлюсь, бо охорона є, секретар є, а таблички на дверях немає.

— Власника, — посміхається, дивлячись як на нерозумну дитину.

— Власника чого? — уточнюю.

— Цієї будівлі та всіх підрозділів, які тут знаходяться, — вона переводить погляд на бейдж, що висить на моїй шиї. — Ви давно у нас працюєте?

— Ні.

— Тоді зрозуміло, — відмахується.

Дівчина виявилася балакучою, розповіла, що це не основний офіс фірми, на яку я працюю, таблички на дверях немає, бо шеф приїжджає нечасто, десь раз на тиждень, а іноді й ще рідше, буває здебільшого з перевірками.

Та мені пощастило! Хотіла поскаржитися на свого керівника? Ось і чудова можливість з’явилася.

— Тобто, — тихенько уточнюю. — Це прям бос?

— Так, — киває. — Але як я вже сказала, він тут рідко буває, а сьогодні ще й з дружиною.

— З дружиною?

— Ну так, з Алісою Костянтинівною, — усміхається та мрійливо зітхає. — Дамір Рустамович її дуже любить, — стою в невеличкому ступорі, перетравлюючи отриману інформацію.

— Абашев? — загальмовано уточнюю, все ще сподіваючись, що це звичайний збіг.

— Ну так, — посміхається.

Яка ж я дурна! Не поцікавитись, на кого працюєш, це ж треба. Тепер зрозуміло, звідки в Ігоря моя адреса. Я влаштувалась працювати в компанію його друга. І Аліса... виходить, не просто так до мене підсіла...

Прокручуючи все в голові, відчуваю, як у мені одночасно поєднується злість, образа та часточка жалю… Я сподівалася, що зараз немає жодних ігор…

Двері знаходяться за кілька метрів від мене. Поки секретарка відволіклася на дзвінок, збираю всю свою сміливість та швидко заходжу до кабінету.

— Доброго дня, — замовкаю, побачивши, як Аліса перебирає якісь документи, Ігор та Дамір сидять поруч із нею.

Я хоч сюди й забігла на емоціях, але не була готова побачити Ігоря… Всередині все сильніше починає зростати образа, мені здається, що зі мною знову грають… Градов підіймається з місця, не зводячи з мене очей.

— Привіт, — намагається посміхнутися Аліса.

Хтось хапає мене за передпліччя.

— Вибачте, — перепрошує секретарка та трохи тягне мене на себе. Вириваю свою руку. — Я не знала, що вона…

— Все добре, — спокійно каже Дамір. — Ідіть.

Дівчина, не сказавши більше жодного слова, йде. Краєм ока, в купі паперів, які перебирала Аліса, бачу своє резюме.

Невже не можна запитати, що їх цікавить, особисто в мене?

— Так ось звідки ти дізнався мою адресу, — з докором починаю висловлювати свої думки Градову. — Навіщо до мене підіслав Алісу? — ображено питаю, адже вона мені здалася щирою… — Це якась нова гра? — сльози все сильніше підступають до очей, голос зривається.

— Ніко, — Ігор робить кілька кроків назустріч до мене. — Ти все…

— Стій там, — виставляю тремтячу руку перед собою, бо розумію, якщо він підійде, можу здати позиції... Ігор зупиняється, а я повірити не можу в це божевілля...

Вже хочу піти, але згадую, навіщо шукала начальство, повертаюся до Даміра:

— А тобі можу дати одну пораду, переглянь політику поведінки своїх співробітників.

— Ти про що? — запитує, практично не висловлюючи жодних емоцій при цьому.

— Декілька тижнів тому мій безпосередній керівник запропонував мені попрацювати над новим проєктом, але з однією умовою, — замовкаю на кілька секунд, тому що неприємно знову все це згадувати. — Я мушу з ним переспати, — затихаю, бачачи, як змінюється вираз обличчя у Градова. — Я відмовилася, мені сказали, щоб я добре подумала, інакше вилечу з роботи за статтею, — мене ніби прорвало. З одного боку, так неприємно все це згадувати, а з іншого хочеться комусь виговоритися. — Я сподівалася, що про це забудуть і я залишуся працювати на своєму місці, — судомно видихаю, відчуваючи, як голос починає зрадливо тремтіти. — На найближчі кілька днів мені треба було взяти вихідні, дочку нема з ким залишити. Керівник пригадав усе, запитавши мене, чи гарно я все обміркувала. Підсумок. Я принесла заяву на звільнення, її порвали, сказавши, що звільнять за статтею і я більше нікуди в цьому місті не влаштуюся, — видихаю, швидко кидаючи погляд на Ігоря. Жовна грають на його вилицях, долоні стиснуті в кулаки. Він злиться, а я розумію, що втомилася від усього... Знову дивлюся на Даміра. — Робіть із моїм звільненням що хочете, — тихо кажу. — За власним бажанням чи за статтею, вирішуйте самі. Відсьогодні я не працюю тут. А щодо таких ситуацій… я впевнена, мій випадок не єдиний і далеко не перший.

— Ніко, — твердо вимовляє Ігор. — Нам потрібно поговорити.

— Градов, — втомлено видихаю, відчуваючи, що ще трохи й розплачусь. — Я не хочу тебе більше бачити, — ображено шиплю крізь зуби, відчуваючи, як тремтять власні інтонації. — А розмовляти тим паче.

Розвертаюсь, прямуючи до виходу. Торкаюся пальчиками ручки дверей, як відразу завмираю, чуючи його строгий голос: 

— А про дочку ти подумала? — всередині все перевертається, коли згадую захоплений погляд Надійки... — Вона ж моя?

Розвертаюсь, уважно вдивляюсь у вічі Ігоря.

— Навіть не думай, Градов, — карбую, хитаючи головою. — Тебе не було в нашому житті надто довго, хай усе залишиться як є.